Мене звати Валентина Віталіївна. Війна внесла корективи у всі українські родини. У дітей забрали безтурботне дитинство, мирне небо. У мами спокійну старість, а в мене з чоловіком спокійне життя, в чоловіка ще й роботу. Морально дуже важко, в першу чергу дітям. Їм потрібно відчувати безпеку і любов. 

Ми були вдома, прокинулися від купи повідомлень від рідних з Бердянська та Києва, страшно навіть згадувати ці миті. Цей жах і розпач. В мене дві донечки, ми збиралися до школи, де я також працюю. Вдома я вирішила їх не залишати, мені було спокійніше, щоб вони були поруч зі мною.

Діти плакали, вони до кінця тоді ще не розуміли, що саме сталося, але страх в очах дитячих був. Почалися від них страшні питання чи ми будемо жити... Це було важко чути... Але я старалася гнати від них ці думки і запевняти, що в нас все буде добре. 

Шокуючі дні все ще тривають, але найперший день, коли дізналися про війну, - це було дуже важко. Коли рідні виїжджали з окупації, ми теж морально важко пережили.

Війна – це важко психологічно для всіх, а тим більш для дітей. Діти стали дратівливими, емоційно нестабільними, у меншої доньки після початку війни почалися проблеми із зором. Зараз потребуємо постійного профілактичного огляду та лікувальних процедур для очей.