Тетяна з чоловіком насилу вирвались з Комишувахи, яка перебувала під пекельними обстрілами. Позаду них все палало

Я з селища Комишуваха Луганської області. Мені 50 років. Там я жила до 48 років із чоловіком і сином. Синові було 12 на момент початку цієї війни. Ми жили добре, в нас усе було. Я працювала секретарем селищної ради, а чоловік – майстром на залізничній колії. Син навчався в школі. 

У чоловіка 23 лютого стався другий інсульт, і я його повезла в Попасну в лікарню. А 24 лютого прокинулася і не могла зрозуміти, що відбувається. Подивилася новини, а потім побачила, що сусіди повиходили на вулицю й говорили, що почалася війна. Чоловік був у великій лікарні між Первомайськом і Попасною, якраз на лінії фронту. 

Чоловік подзвонив 2 березня і сказав: «Виїди, якщо зможеш, забери мене, бо лікарня горить». Я поїхала йому назустріч. Чоловік ішов пішки. Я його забрала, і ми приїхали додому. Зайшли у хату, і нібито все стихло, а потім ставало все гучніше. 

Спершу в Попасній, а потім і в нас були прильоти. Нам у подвір'я влучало два рази. Вибило двері й повилітали вікна частково. Тоді ми зрозуміли, що потрібно тікати. 

22 березня покинули власний будинок і виїхали. Виїжджали на власній машині, забрали дворову собаку. Я сказала чоловікові, що її не покину. Я бачила, скільки собак лежать померлі або скитаються. А кота не змогла спіймати. 

Коли ми виїжджали, почалися сильні обстріли. Ми ще й порізали колеса, поки їхали по осколках. Усе палало позаду нас. Але далі було спокійніше. Ми добралися до Бахмута, там переночували, заспокоїлися. Поміняли колеса і доїхали до Тернівки. Тут були в нас знайомі. Вони запрошували їхати до них, казали, що тут спокійніше. 

Зараз живемо в Тернівці в Дніпропетровській області. Чоловік працює в шахті, я – у гуманітарному штабі, синочок навчається онлайн. Квартиру не можемо винаймати через те, що собака не звик жити у квартирі, тільки на подвір’ї. Орендуємо будинок. Він старий, там не жили майже 20 років. Та, слава Богу, тут більш-менш тихо. А наш будинок згорів ще 9 травня. Нам потім повідомили. 

Тоді був дуже сильний обстріл, і Комишуваха була частково зруйнована. Попасна вже була захоплена, а Комишуваха – наполовину окупована. Там ще залишалися деякі сусіди, а потім вони також виїхали. 

Зараз наше селище в окупації, і ми туди не їздимо уже два роки. І не поїдемо, поки Комишуваху не звільнять.  

Було дуже тяжко, бо чоловік так і не долікувався. Добре, що тут лікарні працюють. Ми звернулися до місцевих медиків. Зараз чоловікові краще. Ми навчилися одне одного цінувати й одне за одного триматися. Поряд - син, чоловік, собака. Спочатку я сильно плакала, а син мене втішав, хоча він і не дуже дорослий. Ще мене заспокоювало те, що маму змогли вивезти. Це сталося аж 27 квітня, коли вдома вже було пекло. Хлопці вивозили людей, і мама змогла виїхати. Зараз вона недалеко від нас живе. Ми всі разом, і це мене заспокоює. Сестра рідна теж поруч. Тяжко, звичайно. У нас був дім, який ми 30 років будували, а зараз умови зовсім не ті, звісно. Але ми вдячні Богу за те, що в нас хоча б спокійно, тихо і ми живі. 

Хочу повернутися додому, незважаючи на те, що вже майже немає ні селища, ні міста Попасної. І будинок наш зруйнований. Мабуть, це бажання в мене й залишається найзаповітнішим. Хочеться повернутися додому і, якщо й не жити, то хоч побачити, що там відбувається. Хочеться, щоб скоріше звільнили наші території.