Мешканці південноукраїнського села не хотіли виїжджати, бо вірили, що їх відіб’є наша армія, але насилу вирвались з-під щільних обстрілів 

Ми знаходимось в 30-кілометровій зоні війни. Я проживала разом з чоловіком і своїм 80-річним татом, він переніс інсульт. Донька - студентка, вона в перший день війни була в Києві. Саме вона о п’ятій ранку подзвонила мені й розповіла про те, що їх бомбили. Потім ми почули вибухи над своїм населеним пунктом, побачили літаки і це нас сильно схвилювало. Тато не міг самостійно рухатись, тільки ледве-ледве з паличкою, і в нашому будинку не було підвалу. В квітні ми виїхали в Одеську область. 

Коли розпочався наступ на Миколаїв, до нас в школу евакуювали жителів із сусідніх сіл, які потерпали від обстрілів. Це було зовсім близько. Ми допомагали людям, які жили в школі, зносили речі, які потрібно було, консервацію, підтримували цих людей. Але ніхто не збирався їхати із села, бо мали надію, що вони нас минуть. 

Потім почались сильні обстріли. Під час бомбардування двох мешканців села розірвало на частини. Це був перший стресовий випадок, коли ми зрозуміли, що потрібно покидати житло. 

Ми сіли в машину, забрали хворого батька і двох котів, які були для нас як діти, і тут почались вибухи: один - попереду, другий - у сусіда. Стало багато диму. Ми вибігли з машини у двір, і по двору почали літати ці уламки. Ми попадали за басейном під вікнами і чули, як летять уламки і б'ються об стіну. Це був великий стрес. Коти сильно кричали. Ми не знали, чи виїдемо, чи доїдемо кудись взагалі. 

Спочатку ми поїхали в Миколаївську область зі своїми знайомими далі від дому, в інше село. Просто поїхали за людьми, прожили там пів року в будинку двома родинами. Ми жили купою і почали один одному заважати. Роботи чоловікам не було, я працювала онлайн. Мій чоловік поїхав працювати в Одеську область і забрав мене з собою. На той час тато вже помер, не переніс стресу. Ми поховали його у Галаганівці, недалеко від міста, але не зовсім там, де потрібно було. 

Тепер сім'я розкидана. Мама похована в селі, тато - в зовсім іншому місці, а померли вони в один день із різницею в п’ять років. Моя донька залишилась у Києві. 

Я б хотіла мати тихе і мирне життя в своїй Україні, подорожувати і бачити красу своєї батьківщини. Коли ми почали переселятись, я побачила, наскільки у нас країна красива. Ми більше проживали у своїй місцевості, а поруч були краєвиди, які ми не бачили. Хочу мати роботу, родину здорову, збережену.