На початку війни Любов Вікторівна вивозила доньку подалі від вибухів, а як тільки їх село звільнили, вони повернулись. Але війна не закінчилась, вона – поряд

Сім'я наша – я і мій чоловік, він військовослужбовець з 2021 року. Дитині 11 років, у мене дівчинка. Як почалось повномасштабне вторгнення, ми з нею кочували. У березні місяці нас забрала сім'я, наші друзі, вони в Миколаївській області, бо 

Ми з Миколаївської області. Я мала йти на роботу, а дитина до школи. О пів на п'яту ранку я прокинулась від вибуху. У той день підірвали аеродром. Отак ми дізнались, що почалась війна. Потім увімкнули телевізор, так там по всіх новинах показували, що почалось.

У березні мене з 11-річною донькою друзі вивезли трішки далі від нашого села, там було тихіше. Ми просиділи там півроку, але і там було неспокійно. Ми поїхали у Болгарію. Там дуже було тяжко, все дуже дорого, і не було ніяких програм підтримки біженців. Люди, які тікали, великих заощаджень не мали, тому що ніхто не був готовий до цієї війни, і ми мусили повернутись на Хмельниччину. Жили у дуже далекому і забитому селі, але безкоштовно, пробули там місяці три. 

Коли росіян відігнали від Херсону, у грудні ми повернулись додому. Будинок був без вікон. Це була тяжка зима без вікон, без дров, з відключеннями світла, але вдома є вдома і стіни допомагають. Буває, що прокидаюсь і навіть уві сні чую, що щось вибухає, то що говорити про наших дітей.

Найгірше, що рідні замість того щоб згуртуватись, підтримувати один одного, стали переживати кожен за себе. Я, наприклад, залишилась сама з дитиною, бо чоловік у той час був військовим, але ніхто з рідних не запропонував разом шукати десь прихисток. 

Вже потім мені дзвонили і говорили, що хтось на Хмельниччині, хтось - в Словаччині, хтось - у Польщі. Це було дуже образливо і страшно - залишитися самій.

Зараз у мене немає роботи, на жаль. До війни я працювала в селі кондитером у пекарні-кондитерській, але її розбило вибухом, і звідти росіяни вивезли все обладнання. Роботи поки немає. 

Коли очікуєш допомогу якусь від родичів, а отримуєш її від чужих людей, то це приємно. Було приємно, коли чоловіка на день чи на два відпускали додому, або коли йому давали якісь вихідні, і ми їздили до нього. Це були найкращі дні. 

Я вважаю, що скінчиться війна не скоро, буде ще не один рік. Звичайно, мріємо про перемогу, щоб всі чоловіки повернулись додому, щоб всі біженці повернулись до своїх домівок, у кого вона ще залишилась.

Своє майбутнє бачу в мирній країні, під мирним небом, щоб наші діти забули про вибухи снарядів. Ми дорослі, і нам це на психіку давить. Щоб повернулись додому усі наші чоловіки, доньки, сини, біженці. Я зараз при надії, ми чекаємо на другу дитину. Мрію, щоб вона народилась у вільній країні, хоча й розумію, що це в мирний час не буде.