Микола Іванович в 60 років залишився без житла, як і тисячі мешканців сходу України. Від його міста не залишилось нічого

З 2014 року я жив біля лінії розмежування у місті Золоте на Луганщині. А коли почалась повномасштабна війна, то воєнні дії просувалися з боку Донецька до нас у Попасну. Витерпів я там до 16 квітня, а потім син приїхав, і ми вибралися звідти. Син трошки ближче жив, у районі Золотого, і він раніше поїхав у Павлоград, а потім і мене забрав. 

Ми очікували, що скоро закінчиться це безумство, але не так сталось, як гадалось. Коли лінія фронту підійшла ближче і ще виїзд був через Бахмут, то син встиг мене вивезти. У Врубівці під Попасною вже було гаряче, але ми проскочили на трасу, і від Бахмуту вже спокійніше було. Тоді ще місто було вільне. 

Я жив у приватному секторі, у мене в будинку запаси були. До того ж, нам гуманітарну допомогу привозили, і від Фонду Ріната Ахметова. Хліб підвозили з Харкова до самого Лисичанська, хоча були обстріли. 

Забезпечення під час війни було хороше. Найголовніше – хліб підвозили і навіть деякі інші продукти, коли вже магазини мало працювали і багато людей виїхало. Не забувала нас ненька Україна, забезпечувала продуктами.

Після 24 лютого відбувався справжній жах. Обстріли з літаків – це було несподівано. Бо ми там уже звикли до стрілянини. За звуком чули, звідки летить, і визначали, чи ховатися в підвал, чи вже не встигнемо. А от літаки для нас стали несподіванкою у 2022 році. У нас і мирні мешканці страждали, і енергетики, які відновлювали лінії. Були влучання в мирні будинки. Там жодних військ не було. Ось це і шокує.

Зараз я в Павлограді Дніпропетровської області. Ми відразу сюди виїхали. Звідси ближче до дому. Перебуваємо тут в очікуванні, що війна колись закінчиться. Хоча будинку в мене вже немає, його розбили. Мені 60 років – і в мене немає домівки. 

Місто в нас старе, і мій будинок ще під час окупації німців вистояв. Там навіть усі підсміювалися, що батьківська хата тоді вистояла, а ці нові фашисти, «освободітєлі», її зруйнували. Ось такий сумний жарт. 

Я особисто не бачу кінця і краю цій війні. Про майбутнє я поки що нічого не знаю. Хоч би вижити. Я зараз тут винаймаю квартиру. Вірю в ЗСУ, в те, що вони утримають фронт. У людей горе. Зруйнований увесь наш край – Луганський, Донецький. Донеччина взагалі випалюється. Лінія фронту просувається – і залишається пустеля. На Харківщині теж стільки населення без житла! 

Я знаю дуже багато історій про те, що коїлося на моїй території, коли приходили «освободітєлі». Це все пережили мої родичі. Усі ми чекаємо на нашу перемогу. Щоб не танцювали на наших кістках ті гади. Хочу, щоб кожен, хто скинув бомбу на нас, відповів за це. Росіяни прийшли і все розбили. У нас там була робота, були забудови. А зараз немає нічого.