Мелащенко Світлана, викладачка Прилуцького технічного фахового коледжу

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я не вірила тривожним чуткам, та з острахом дивилась телепередачі про алгоритм дій в разі наступу російських військ. Ніхто не вірив, адже це абсурд. У XXІ столітті це неможливо! Але трапилось, і настав цей жахливий ранок який у моїй пам'яті, як і у пам'яті кожного українця назавжди… Я мама, бабуся. Так склалось життя, що єдиний чоловік у нашій сім’ї шестирічний — онук Михайлик, а ще дві доньки та онука. Отож, перша думка була про те як вберегти дітей. У спогадах виринає страх, який наповнює всю душу холодом та розриває її.

Життя в ці дні ніби мелькало якимись тінями: постійні вибухи, вий сирен, погріб, очі переляканих онуків, моніторинг телеграм- каналів, дзвінки рідним, допомога теробороні…

Вся область наповнена ворожою технікою, «орки» поруч … Згадую дуже страшні ночі, коли стомлені дітлахи засинали, а ми із старшою донькою стояли біля розкритих вікон будинку і вслуховувались у тривожну темну ніч, у невідомий гул, який наближався до міста. Це йшли танки: ворожі чи наші — невідомо, адже йшли бої на підступах до міста. І ось цей рев і брязкіт на сусідній вулиці….. такого страху й жаху я не переживала ніколи! Ми стояли і рахували їх: один, два, три,…вісім… Плакали, кричали, молились.

Ми не витримали цього жаху. Нас спіткала доля біженців та важка дорога до Польщі та Швеції. Сльози, розпач…

Ми в безпеці, але без рідного дому, без землі, з пусткою у душі.

Як птаха тужила за рідним гніздом, та постійно вдивлялась на небо… Ви не повірите, але воно таке чуже, холодне і непривітне, зовсім не таке як у нас: мабуть нижче та важче, навіть колір не такий! Та вразили прапори біля шведських будиночків. Спочатку був шок, думала, що то українські, жовто-блакитні. Хотілось бігти до них цілувати, кричати на весь світ: « Люди, це ми, українці! Дякую, що Ви з нами!». Я дивилась на них і плакала, адже тут, на чужині, знову і знову думаєш і переосмислюєш життєві цінності… Ми не змогли там залишитись . Гарна холодна країна, але їй не потрібні наші знання, наша українська освіта. У свої роки не змогла починати своє життя з нуля (де народився, там і згодився).

І ось я знову дома. Життя триває.. Але яке ж воно: нічні тривоги, безсоння, страх за рідних. Всі люди до чогось звикають: до поганого і до хорошого…

Отож, і ми почали звикати до неприємних звуків шахедів та вибухів, звикаємо до страшних сторінок новин, до смертей, трагедій, темноти і холоду, звикаємо жити без зв'язку, без радості життю.

Онуків уже не лякає форсаж літаків і ми звикаємо до похоронів бійців, які майже кожного дня у нашій громаді. А їх везуть і везуть на «щиті». Стою на колінах і дякую матерям Героїв за синів, які не повернулись до домівок, які віддали своє життя за Україну, за нашу волю і свободу. Ми звикаємо… Але пам'ятаємо про всіх невинно загиблих українців, діточок, жінок, і ніколи цього не забудемо, і не пробачимо!

Життя триває, я ціную кожну мить його набагато більше ніж раніше! Я українка і пишаюся цим! Виховую дітей, онуків, студентів патріотами своєї країни. Радію, що наша нація не зламалася, і ми маємо відважних бійців які борються за нашу землю! « …Я молюсь і молюсь дні і ночі за тебе, за твоїх дітей, за твоє мирне небо. Хай не знає війни більше жодна дитина. Хай луна на весь світ моя Україна. Хай живе, хай живе моя Україна!».