Олена Яковенко, вчитель
Плехівська гімназія Оржицької селищної ради Полтавської області

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Кажуть, війна – це найбільша трагедія суспільства. Так чи інакше, але вона віддзеркалює як його проблеми, так і його досягнення. 

Але для мене, як для вчителя, війна найбільше віддзеркалюється в дитячих очах.  Вона багатогранна, але всі її грані жахливі. 

Я бачила війну в очах дітей з Харківщини, Донеччини, Сумщини, які разом з батьками змушені були шукати прихисток у нашому селі на Полтавщині. На початку російського вторгнення, коли діти переселенців уперше почали заходити до наших класних приміщень, вони дивилися насторожено, злякано, з недовірою і острахом. Деякі не могли стримати сліз. У когось очі ставали не по-дитячому великими, а по тілу наче проходив струм, коли лунало чергове «Пройдіть в укриття!» Я помічала, як часто на уроці їхні очі бачили не мене, не класну дошку чи новенький підручник. Вони бачили щось інше. Таке, чого мені, людині, яка ніколи не була під обстрілами, не втікала від війни, що дихає у спину, не зрозуміти ні зараз, ні потім. 

Тепер у їхніх поглядах майже немає жаху. Але є ледве вловимий сум, якась недитяча ностальгія за тим, довоєнним життям. Коли ми з моїми учнями згадуємо їхні безтурботні роки в дитсадку, перший дзвоник і першу вчительку, рідну домівку, найближчих друзів, в очах дітей з Харківщини та Донеччини я помічаю одночасно теплоту, сум і надію. А ще – пожиттєву відразу до слова «війна». 

 

Найтяжчий погляд, який неможливо витримати навіть мені, людині, що всякого побачила за свої понад сорок років життя, мають діти загиблих воїнів. Як би обережно ти не підбирала слова, як би не намагалася уникнути болючих тем, але навіть щоденна хвилина мовчання нагадує їм про найбільшу втрату їхнього дитинства. Цих дітей не відрізнити на перервах і уроках від загальної галасливої маси. А потім…одне слово, один спогад – і в цих ще зовсім дитячих очах проступає такий біль, від якого вони відразу подорослішали на добрий десяток років. У цьому погляді навіть через пів століття буде вгадуватися ненависть до слова «росія».
 

Діти, чиї батьки зараз у самому пеклі війни і по кілька днів не виходять на зв’язок або знаходяться у військових шпиталях, часто мають тривожний погляд. 

Їхній сміх так само дзвінкий, вони активні або не дуже на уроках, переживають свої перемоги та поразки на спортивних майданчиках, готуються до олімпіад та конкурсів або вперто їх ігнорують. Але тривожаться і чекають, чекають того моменту, коли можна буде притиснутись до рідного плеча і вже не хвилюватись. І нехай поки їхній погляд тривожний. Тільки б не був заплаканим! 
 Війна є в кожних дитячих очах. У втомлених і сонних, бо вночі так і не вдалося відпочити через постійні звуки дронів, що летіли над хатою. У знудьгованих, бо друга година поспіль в укритті здається безкінечною. У стурбованих, бо вчора «якийсь дядько в Інтернеті сказав, що ворог може застосувати ядерку». У засмучених, бо багато радощів довоєнного дитинства стали просто неможливими: прогулянка з татом чи дідусем, поїздка влітку на море, сон у власному ліжку у стінах рідного дому і просто душевний спокій. Бо і саме дитинство зараз має зовсім інші барви і присмак. 
 

Кожну свою розмову з учнями на «воєнні» теми закінчую оптимістично, на переможній ноті. Більшість із них посміхаються, їхні погляди наповнюються спокоєм і впевненістю. Їм хочеться вірити мені й іншим дорослим, які вселяють у них надію на переможний фінал війни, який уже ось-ось… 

Та є серед них і погляди з крижинкою. Із холодом болю, страху, тривоги і навіть зневіри. Я зігріваю їх щодня, я вперто намагаюсь розтопити той лід, який поселив у їхнє маленьке серце психічно недужий сусід-убивця моєї країни. Я бажаю моїм вихованцям побільше «теплих» людей на життєвому шляху, від погляду яких розтанула б навіть вічна мерзлота.