Підгорецька Лілія, 10 клас, Комунальний заклад "Вінницький ліцей №8"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тернавська Тетяна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Понад 1000 днів війни стали для кожного з нас випробуванням. Це не просто цифра, а низка днів, коли ми боремося за свою Батьківщину, національну ідентичність, за те, що ми любимо й цінуємо. Для кожного з нас цей шлях проходить по-різному, але нас об’єднує спільна мета — відстояти свою країну.

Мій шлях почався ще у 2014 році. Я народилася в Донецькій області і там вперше застала війну. Спочатку було важко повірити, що це відбувається з нами, а не десь далеко.

Щоночі постріли ставали дедалі гучнішими, відлунювали все ближче до нашого будинку - і ми зрозуміли, що більше залишатися вдома не можна. 20 січня 2015 року наша сім’я залишила місто, будинок, родичів, друзів і своє спокійне життя. Тоді в моїй дитячій голові було лише одне питання: «Чому?» Чому ми маємо залишити все, що мали, і вирушити в невідомість, щоб зберегти життя?

Моя сім’я змогла знайти прихисток у містечку Вінницької області. Тут ми почали все з нуля: новий будинок, нові друзі, нові сусіди — усе нове, але найголовніше, що ми знайшли тут, — це тиша.

Тиша, яка на той час здавалася майже нереальною. Ми почали поступово відновлювати своє життя, звикати до нових реалій, шукати роботу, навчатися жити заново. Згодом ми переїхали до Вінниці, і все дійсно почало покращуватися. Ми адаптувалися, знайшли себе в нових умовах. Та мирне життя виявилося хитким. 24 лютого 2022 року стало новим чорним днем в історії нашої країни. Цей день розділив життя кожного на «до» та «після», і це «після» стало новою реальністю, де немає місця для байдужості.

Тепер загроза була не лише десь далеко на сході, вона торкнулася всіх.

Кожен новий день війни став викликом: не лише через небезпеку для життя, але й через необхідність щоденно робити вибір: як допомогти своїй країні, як не втратити віру, як зберегти людяність. Ми не стояли осторонь. Мої батьки працювали невпинно на роботі, я й моя сестра — навчалися. Часто наші школи робили збори гуманітарної допомоги, коштів для військових, де ми брали участь.

Тисячі людей навколо мене робили те саме: кожен на своєму місці. Дехто допомагав переселенцям, хтось передавав на фронт ліки чи техніку, а інші тримали оборону нашої країни на передовій.

Кожен день показував, наскільки сильними і єдиними ми можемо бути в часи випробувань. Я бачила, як навіть у найважчі моменти люди зберігають надію, не опускають руки і вірять у краще майбутнє.

Моя історія — одна з мільйонів. Війна змінила мої думки, світогляд, як і в кожного українця. Вона навчила мене цінувати те, що навколо: сім’ю, спокій, життя. Ми стали сильнішими, згуртованішими й не втратили віру у свою країну. Тепер я більше не запитую "чому?" Я знаю, за що ми боремося і яка ціна нашої свободи.