Після війни наше життя змінилося повністю. Інше місто, чуже житло, гірші умови життя, нова школа для дітей і дуже складна адаптація.

Цей день неможливо забути. Ми жили у мікрорайоні Східний і ще вночі з 23 на 24 лютого чули вибухи з боку поля. Було страшно. Під ранок почалася паніка - що робити, куди бігти, як рятувати дітей. З новин ми дізналися про початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Ми з чоловіком тоді були на лікарняному через COVID-19. Діти до школи вже не пішли.

Вони бачили всі новини по телевізору і розуміли, що відбувається щось страшне. Для сина слово «війна» було знайоме ще з 2014 року, коли обстріляли наш район і ми вже тоді тікали з міста з двомісячною донечкою.

Найстрашнішим став день, коли ми під обстрілами залишали рідний Маріуполь, який палав у нас за спиною.

Після переїзду дітям було дуже важко адаптуватися у новому середовищі. Вони сумують за Маріуполем, постійно порівнюють нову школу зі своєю і мріють повернутися додому. Діти працювали зі шкільним психологом, щоб хоча б трохи впоратися з пережитим.

Голодними ми не були, але розуміли, що все потрібно економити, бо не знали, що буде завтра.