Ми залишилися без свого житла, без житла батьків, без бізнесу. Змінилися робота, посада, все звичне життя. Навіть поїхати на могили рідних ми не можемо, бо місто окуповане. Моя мама та рідна сестра зі своєю сім'єю виїхали до Америки. Ми завжди були дуже близькими, а тепер між нами величезна відстань.

24 лютого 2022 року, приблизно за 15 хвилин до першого вибуху, який ми почули на «Черемушках», нас наполегливо будив кіт. Коли пролунали вибухи, я одразу почала збирати речі. Чоловік не хотів вірити, що почалася війна, доки про це не повідомив президент.

Дитині ми просто сказали, що сьогодні до школи вона не йде, а далі буде видно. Тоді ніхто з нас ще не міг повірити, що все це відбувається насправді.

Одним із найстрашніших моментів стало усвідомлення, що місто вже окуповане. На блокпосту біля «Метро» стояли ворожі військові, поруч були понівечені наші танки.

Потім почали приходити нові страшні звістки. Ми дізналися, що будинок, у якому була наша квартира, знесли. Потім знищили наш двір, мікрорайон «Черемушки». Будинки батьків згоріли вщент, а згодом знесли і їх.

Після всього пережитого у мені залишилося дуже багато болю і злості. Важко прийняти те, що сталося з нашим містом, домом і життям.

Із минулого у нас залишилися ключі від нашої квартири. Квартири вже немає, а ключі ми чомусь досі зберігаємо.