Цвєткова Софія, 11 клас, Школа-інтернат ІІ-ІІІ ступенів "Січовий колегіум"

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я досі пам'ятаю четвер 24 лютого. Для нас, українців, це не просто дата, це відлік. Тік-так, тік-так, тік-так. Цей звук зовсім не від годинника, що висить на кухні і чомусь завжди поспішає на хвилин п'ять. Це звучить секундомір нового сьогодні, пісковий годинник, який колись зупиниться, бо не існує у світі вічного двигуна. Головне питання коли? Якою ціною?

Ніччю 24 я не могла заснути, бо боялася впасти з верхнього ліжка купе і лише дрімала під монотонний звук потяга "чу-чух-чучух", який прямував до величного Києва.

О 7 ранку потяг зупинився посеред пустощі. Мене з командою з плавання розбудили, і наказали шукати потяг додому, в Запоріжжя. Але квитків не було взагалі, ні на потяг, ні на автобус. Наш рейс відмінили: повітряний простір України закрили набагато раніше, о 2:45. Тоді я зовсім не розуміла, що почалось повномасштабне вторгнення, напевно, і словосполучень таких не знала. Поки мої друзі здригались від нового для нас звуку тривоги, я щиро вірила, що це якийсь абсурдний сон.

Я згадала, як перед від’їздом сказала батькам: “Щось станеться. Може це здасться вам дурним, але я чомусь впевнена, що не доїду”. Накаркала.

Війна завжди вривається несподівано і знищує звичну нам усім буденність. Мирний успішний Маріуполь, маленька затишна Авдіївка, Ірпінь, Буча... Для них відлік застиг у міжпросторі, поперемінно зриваючись натужним "ТІК", "ТІК". В одну мить трагедія однієї людини перетворилася на трагедії десятків тисяч, і, навіть, мільйонів. Дитинство, яке так оберігають всі міжнародні організації, становиться для дітей війни нещастям і збитком, де зранку ти мріяв стати супергероєм, а вночі самозабутньо молишся будь-кому хто почує, щоб припинили стріляти.

Ми пам’ятаємо все: Охматдит, пологові будинки, лікарні. Ніхто не заслуговує на таку реальність!

Якось в соцмережі я побачила коментар дівчини, яка приїхала до Харкова: вона спостерігала за дітьми, що бігали на дитячому майданчику біля будинку, в якому були вибиті вікна. Вона сказала малечі бути обережними біля осколків, на що почула: "Ми знаємо. Ми ж діти війни". Так, поступово ми всі пристосовуємося, бо не можна кожен день жити у вічному страху. В якийсь момент та війна, що забрала звичну нам буденність, сама стала буденністю. І саме на цьому моменті я змушую себе схаменутися. Бо війна - це не нова реальність, в якій нам потрібно жити.

Війна це НЕНОРМАЛЬНО. І я намагаюся нагадувати собі якнайчастіше, що може бути інакше: мирно, набагато краще.

Я чула історії таких самих підлітків, як і я. Вони виїжджали з окупованих Мелітополя, Херсону, Маріуполя. І всі ці історії жахливі, страшніші за будь-який нічний кошмар. Як це не може бути лячним? Так, з закінченням війни постане купа нових проблем, неправильно ідеалізувати наше майбутнє. Економіка, інфраструктура, психологічний стан населення: все це чекає на відновлення.

Але я буду робити все, щоб майбутнє наступило. Наперекір усьому буду планувати на роки вперед, і мої плани зможуть лише змінитися, але ніколи не кануть у небуття.

Я вірю, що мрії мільйонів будуть почуті: війна нарешті закінчиться, захисники повернуться додому, а небом гордовито пролетить не один літак «Мрія». А поки на різні лади: урочисті, грізні, сумні, спокійні: тік-так, тік-так, тік-так…

Сьогодні, коли я пишу, 4 листопада 2024 року, 985 день повномасштабного вторгнення росії в Україну. Хто знає, можливо саме цей день буде останнім?