Логозинська Олеся, 9 клас, Криворізький ліцей №113 КМР ДО

Вчитель, що надихнув на написання есе - Корольова Наталя Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я звичайна дівчинка, мешканка України, і мені разом із рідними вже довелося пережити війну. У мене в голові чітко сформульована думка: війна, втрата, біль, страх – це найтяжче, що могло скоїтися з нами в житті. Це сталося, коли мені було п'ять років. Нашій сім’ї довелося покинути рідний дім, за яким я й досі сумую, за рідним мені подвір'ям, на якому бігала малою разом із друзями. Згадую дитячий майданчик, на якому я вперше каталася на гойдалці і з'їжджала з гірки, найкращий вид з вікна.

Але найтяжчим для мене є те, що в тому місті, звідки виїхала наша родина, залишилася моя бабуся. Я дуже сумую за нею...

Це сталося вранці, коли сонечко ледве-ледве виглядало з-за обрію. Мене розбудили батьки. Коли я визирнула у вікно, побачила літаки, гелікоптери і танки, які руйнували все навкруги. Стіни дрижали, а люстра наді мною гойдалася, як маятник. Постійно було чути вибухи, у вікні блимало криваво-червоним світлом. Було дуже страшно. Мій молодший братик, йому тоді було два місяці, ще нічого не розумів, але через шум, гуркіт, бахкання постійно плакав.

Мій тато, не роздумуючи, вивіз нас із-під обстрілів.

Пройшло декілька років, і мені здалося, що більше ніколи цього не буде, більше не доведеться переховуватися у підвалах, не буде чути вибухів, жахливих криків та пострілів. А найголовніше - знову кудись переїжджати. На жаль, це було тільки в мріях...

Ось і зараз Україна вимушена боротися. Ворог підступно напав 24 лютого 2022 року на міста і села нашої держави.

Війна триває вже дуже довго , на жаль. За цей період українці зрозуміли, що ті бездушні звірі, які напали на Україну, зовсім нам не брати, не родичі, не сусіди і навіть не люди взагалі, бо нормальні люди не будуть знищувати іншу націю. На це здатні тільки нелюди. І зараз, у цей нелегкий для нас час, ми відвойовуємо рідну землю. Ми — це одна велика родина, яка навчилася цінувати моменти, спільно ділитися радощами та печалями, підтримувати одне одного і разом здатна подолати будь-які випробування. Наші воїни мужньо захищають нас.

Українські військові - це символ незламного духу, неабиякої сили і кмітливості, патріотизму. Мій дядько воює за Україну, і наближає нас, як кожен інший воїн, до Перемоги.

Багато волонтерів допомагають нам. Моя мама теж волонтер. Вона почала займатися волонтерською діяльністю, бо відчула на собі, як складно і важко бути переселенцем, не тільки фізично, а й емоційно. І тепер мама з усіх сил намагається допомогти таким же переселенцям та військовим, підтримати тих, хто цього потребує. Я теж намагаюсь не бути осторонь: плету маскувальні сітки, виготовляю окопні свічки. Кожна дрібниця може мати велике значення у важкі часи. Разом - ми сила!

Я впевнена, що моя країна обов'язково переможе, відновиться і стане набагато кращою. Я вірю в наших захисників! Хто бореться за справедливість, за свободу, той завжди перемагає!

Незабаром українці повернуться додому, із руїн відбудуються будівлі, з обстріляних полів знову заколоситься пшениця, жито, розквітнуть квіти і дерева. Люди повернуться в рідні міста і села, де народилися і виросли, заселяться у відремонтовані та новозведені будинки. Я мрію і вірю, що Україна заживе новим життям. Все буде добре! Мій шлях, як і шлях кожної людини, веде до світла, успіху та процвітання!