Бабич Софія, 9 клас, Черкаський колегіум "Берегиня" Черкаської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Товстоп'ят Олеся Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року, я прокинулася о шостій годині ранку від страшних слів мами: “Соню, прокидайся, війна”. Із цієї хвилини моє життя перетворилося на жахіття. Я зіскочила з ліжка і почала плакати, але через 5-10 хвилин пролунав гучний вибух, то був безпілотник. Уся моя маленька родина: я, мама, бабуся і маленький песик Оскар були в паніці, нам треба було вірішити, що робити далі. Мій старший брат Єгор працював на Васильківському військовому аеродромі, і йому на той час було найважче. Він дзвонив і благав нас, щоб виїжджали з Лисичанська, але було не зовсім зрозуміло, куди нам треба тікати з міста. Навколо панував хаос. Магазини зачинялися, місто опинилося в епіцентрі бойових дій.

Найжахливіше, що я пережила-це ночівлю у підвалі, чула гучні постріли та прильоти по місту. Було дуже страшно. Я постійно думала про брата і вітчима, бо вони наші захисники, які одразу взяли участь у бойових діях.

10 березня 2022 року ми приймаємо рішення виїхати з міста, поки наші хлопці не виженуть орків з міста, але не судилося... Урешті-решт, я не бачила Лисичанськ. Попереду була дуже довга дорога в Україні і за її межами. Спочатку нас прийняла сім’я з Червоного Лиману-знайомі мого вітчима. Люди гостинно нас зустріли, ніколи не забуду тих смачних пиріжків, які пекла господиня - Вікторія. Вона допомогала нашим воїнам, готувала їм їжу.

13 березня 2022 року над Червоним Лиманом літав ворожий винищувач, він частково зруйнував міст. Нашою родиною було прийняте рішення їхати далі, а куди - було невідомо.

Отже, попрощались із господарями, подякували за щедрість і теплий прийом. До речі, матуся спілкується з цими милими людьми досі. Сіли в евакуаційний автобус і вирушили в довгу і нелегку подорож. Уявіть, з нами був увесь час песик Оскар, який хвилювався і не розумів, що коїться. Перша зупинка-це лікарня міста Черкас, тут ми прожили два дні, потім знову дорога. Наступна зупинка - казарма Хмельницької академії прикордонної служби. Волонтери подарували дуже цікаву м’яку іграшку, яка супроводжувала мене у дорозі й стала згодом талісманом. Потім Чоп-місто в Закарпатті, де нам не надали допомоги, і ми були вимушені їхати далі. Евакуаційний переповнений людьми потяг прямував у Словаччину. Засмучені діти і дорослі, декого супроводжував домашній улюбленець.

Словаччина прийняла нас у свої обійми привітно. Дуже вдячна людям, які не були байдужі до нашого горя.

А далі дорога до Іспанії, до моєї хрещеної Олени, котра запросила нас до себе з початку повномасштабного вторгнення. Іспанія надала нам тимчасовий прихисток, тут я почала вивчати іспанську мову і ходила на танці. Але ж наш дім - Україна, де залишились наші хлопці і ми вирішили повернутись. До речі, я дуже хотіла повернутися в Україну і про це постійно благала маму. Нарешті, 25 березня 2023 року  вирушили додому, в Україну.

Уже більше року я живу в Черкасах. Встигла покохати це місто, пішла до школи, знайшла нових знайомих. Не дивлячись на постійні тривоги в місті, мені дуже комфортно в Черкасах.

Життя тривало, але у вересні 2024 року прийшла велика біда у нашу родину- загинув мій брат Єгор. Він воював  у 3 штурмовій бригаді. Єгор був справжній, сміливий веселий, відвертий і дуже красивий. Він пішов у вічність молодим - йому було лише 25 років. Тепер він мій янгол-охоронець. Завжди чую його слова: “Соню, я пишаюся тобою!” Я вже не сумую за Лисичанськом - просто змирилась. Уже ніколи не буде, як раніше. На жаль, ніколи не почую жарти і сміх мого брата. Свою розповідь хочу завершити віршем талановитої української поетеси Ліни Костенко:

І щось в мені таке велить
збіліти в гнів до сотого коліна!
І щось в мені таке болить,
що це і є, напевно, Україна.