Журова Яна, вчитель, Криворізька гімназія №76

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Коли Росія напала на Україну, я зі своєю маленькою дитиною змушена була тікати з рідного міста на Західну Україну. Це рішення було одним із найважчих у моєму житті. Коли ми збирали речі, серце розривалося від болю: я залишала дім, у якому минуло стільки щасливих років, школу, в якій працювала і яку любила всією душею, друзів і рідних, які стали для мене другою сім’єю. Я не забуду моменту, коли прощалася з подругами. Ми обіймалися на вокзалі, не знаючи, чи зустрінемося знову. Вони намагалися триматися, жартували, казали, що скоро побачимося. Але в очах кожної стояли сльози.

"Ти не сама. Ми будемо на зв’язку. Ми не забудемо тебе", – шепотіли вони, стискаючи мої руки. Я вірила їм, але страх і невідомість все одно тиснули на груди.

Ми вирушили до родичів у Тернопільську область, сподіваючись на підтримку та прихисток. Однак, коли ми прибули, виявилося, що вони не захотіли нам допомагати. Це було боляче і несподівано, адже у складний момент ми залишилися без підтримки від тих, кого вважали близькими. Розгубленість і страх перед невідомим охопили мене. Я сиділа на вокзалі з дитиною, яка вже не плакала, а просто мовчки дивилася в нікуди. Вона тулилася до мене, ніби відчуваючи, що навіть мама не знає, що робити далі.

Люди проходили повз, занурені у власні проблеми, і здавалося, що ми стали невидимими у цьому хаосі війни.

Саме тоді сталася подія, яка назавжди змінила моє ставлення до людяності. До нас підійшла жінка – проста, скромна, з добрими очима. Вона спитала, чи ми маємо де зупинитися, і, дізнавшись, що ні, без вагань запросила нас до себе. Вона не знала нас, не питала зайвого, просто сказала: "Ходімо додому, у мене є вільна кімната. І тепла вечеря. Ви ж голодні?" Коли ми зайшли до її будинку, на столі стояла смачна їжа. Я не їла кілька днів нормально, але перший шматок ледь проковтнула, бо сльози котилися самі по собі.

Дитина їла так жадібно, що господиня ледь стримувала сльози, погладжуючи її по голівці. "Не бійтеся, – сказала вона, – тепер ви вдома."

Наше перебування в її домі стало для мене уроком справжньої доброти. Я бачила, як вона, маючи власні труднощі, не замислюючись, простягнула руку допомоги. Вона віддала нам ковдри, які ще її мати вишивала колись у молодості, принесла для дитини іграшку – старого, трохи пошарпаного, але такого рідного ведмедика, якого колись подарували її синові. "Йому він вже не потрібен, а твоїй донечці буде затишніше", – сказала вона.

Завдяки їй ми змогли оговтатися, зібратися з силами та почати новий етап життя. А коли настав день нашого від’їзду, вона просто обняла мене і прошепотіла: "Якщо буде важко – повертайтеся. Мій дім – ваш дім."

Але навіть далеко від дому я не залишилася одна. Мої друзі не забули про мене. Вони дзвонили, писали, цікавилися, як ми. Надсилали фото нашої школи, якісь теплі слова. У найтемніші моменти ці знаки уваги нагадували мені: я не сама. Дім – це не лише місце, це люди, які тебе люблять і пам’ятають, хоч би де ти була. Ця подія змінила мене. Вона показала, що не завжди ті, хто називається рідними, виявляються підтримкою, і що справжня доброта може прийти звідти, звідки не чекаєш. Відтоді я сама почала більше допомагати іншим, розуміючи, наскільки важливими можуть бути навіть найменші прояви турботи. Цей досвід навчив мене, що людяність не залежить від родинних зв’язків – вона проявляється у вчинках і відкритих серцях.