Про початок війни я дізналася від сестри з Харкова: вона зателефонувала і сказала, що вночі місто почали бомбити. Відтоді кожен у нашій родині виживає, як може. 

Моїй тітці 90 років, вона залишилася в селі зовсім одна. 

Я виїхала до Запоріжжя, але тут буває до 18 прильотів за ніч. 

Тепер треба повертатися назад. У мій дім влучив «Іскандер», там усе розбомблено. Нещодавно я приїжджала туди просто забрати речі.

Через це постійне напруження емоції ніби відбило, вже мало що може шокувати. Хіба що те, як дорослі чоловіки, які пройшли фронт і бачили все, приїжджають у рідний край і плачуть. Оці сльози воїнів вражають найсильніше.

З психологічними проблемами я вже навчилася боротися самотужки. Просто чекаю, коли все це закінчиться. Я не знаю, коли настане мир, але хочу, щоб війна скінчилася вже сьогодні, аби я, нарешті, змогла поїхати додому.