Горлач Наталія, 8 клас, Лебединський заклад загальної середньої освіти I-III ступенів №7 Лебединської міської ради Сумської області.

Вчитель, що надихнув на написання есе - Утка Людмила Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Ранкове світло огортало місто, пробуджуючи його від сну. Мама лагідно торкнулася мене за плечі, і я прокинулася: сьогодні мав бути найкращий день у моєму житті. Ми збиралися в місто Суми. По дорозі заїхали до бабусі й тітки. Вони щойно прокинулися, ще загорталися в сон, мов у теплу ковдру. День обіцяв бути сповненим радості. Свято Вербної неділі огортало місто урочистою тишею. Мама попрямувала до церкви, а мене чекало заняття - майстер-клас, де я створила неймовірно красиву тарілочку на Великдень. Мої руки з любов’ю ліпили візерунок, коли раптом повітря розірвав потужний вибух.

Земля під ногами здригнулася, стіни й стеля задрижали, а я впала зі стільця. У приміщенні запанувала тривога, страх хлинув хвилею, очі дітей широко розкрилися, їхні голоси здригнулися.

Телефон розірвав тишу. Це була тітка. Ми говорили, але раптом зв’язок урвався. Я повернулася до заняття, намагаючись так  заспокоїти себе й малечу. Усі почали співати, зчіплюючи голоси у пісню, щоб розігнати страх. Через п'ять хвилин пролунав ще один вибух. Він не був таким сильним, але чомусь холодок пробіг по спині. Згодом у дверях з’явилася мама. Її обличчя було восковим - сум застиг у її погляді, мов тінь, що кружляла над нею й не відпускала.

Вона взяла мене за руку, і я почула страшні  слова: - "Тітка Таня в лікарні. Осколок прошив їй легеню, і тепер лікарі борються за її життя." Світ звузився до цієї миті.

Новини кричали про трагедію:  цивільні загинули, зруйновані долі, розірвані сім’ї. Скільки сліз я пролила того дня… Я не знаю. Досі, коли згадую, біль стискає скроні. Цілий день ми намагалися зв’язатися з нею, телефон тітки опинився у руках її рятівника. Жінці  не можна було говорити після операції. Але я знаю, що її врятували люди, які не залишився байдужим. Коли вибухова хвиля охопила тролейбус, поряд із тіткою сидів її знайомий. Він виніс її, перш ніж усе охопило вогнем…

Вони бігли, поранені, стираючи кров на рукавах. На тій самій вулиці уже стояла машина з військовими медиками. Вони надали першу допомогу, викликали швидку. У лікарні її оперував військовий хірург.

З часом біль потроху стихає, але кожного разу, коли чую  про нові жертви, перед очима недільний святковий ранок 13 квітня. На щастя, тітка вижила, але шрами на її тілі та рани на серці загояться не скоро. І будуть німим нагадуванням нам усім про страшні злочини проти України у XXI столітті.

Я вдячна своїй найкращій подрузі за її підтримку - її слова були як промінь світла крізь пітьму. Вдячна всім, хто допомагав нашій сім’ї в той важкий час. Я мрію про мирне життя в Україні, про дні, коли новини не будуть сповнені трагедій. Тепер я не можу читати їх, бо знаю, яке це горе - втратити того, кого любиш.