Тетяна Павлівна мешкала з родиною в селі Балкове Запорізької області. Вона зрозуміла, що потрібно виїжджати, коли російські військові почали ходити по домівках і проводити обшуки. Коли вони з’явилися вперше, донька була вдома сама

Мені 39 років. У мене є чоловік і 16-річна донька. Ми маємо власний будинок у селі Балкове Запорізької області. Після окупації чоловік вивіз нас з донькою в Запоріжжя, а сам повернувся додому.

Якось ми з чоловіком поїхали в місто до лікарні, а донька залишилася вдома сама. В цей час приїхали російські військові. Вони перекрили дорогу з обох боків села і пішли по хатах з обшуком. Після цього я зрозуміла, що не можу ризикувати життям своєї дитини, і вирішила виїхати. Чоловік приїздить час від часу і щоразу повертається додому, бо у нас, окрім будинку, є фермерське господарство. Маємо техніку й склади. За всім треба приглядати, бо якщо покинемо, то окупанти заберуть. У нас невелике господарство, тому поки що не чіпають. Просто не можна надовго залишати. Тільки-но люди виїжджають зі своїх будинків – вони відразу заселяються. Наші батьки також там зосталися. Зараз у селі більш-менш тихо.

Вранці 24 лютого мене розбудила телефонним дзвінком донька. Вона навчалася у ліцеї-інтернаті, що знаходиться за сто кілометрів від нашого села. Того ранку сказала, що її потрібно забрати, бо навчальний заклад закривають нібито на карантин. Телевізор я не вмикала. Набрала чоловіка, аби пояснити, що потрібно їхати по доньку, і дізналася від нього про початок війни. Мій брат – військовий. Я ще й йому подзвонила.

Коли ми з чоловіком виїхали з двору, над нами пролетіло три ракети. Не передати словами, як було страшно! Я ніколи не забуду цього.

На заправках були черги. Я телефонувала всім своїм знайомим, а вони вже бігли в бомбосховища.

Психологічно було дуже важко. Я хвилювалася за брата і за батьків. Вдома всього вистачало, але нічого не хотілося. Я постійно думала, що прийдуть загарбники і будуть робити обшуки, перевіряти, допитувати. 

Ми влітку виїхали. Вже якось адаптувалися до всього. А там я почувалася ніким. Якщо виходила на вулицю, весь час дивилася вниз. Було страшно підняти голову. Росіяни ходили гуртом. Складно було з ліками й лікарями. Чимало медпрацівників виїхало. А в мене ще й онкологія була. Я встигла пройти лише першу хіміотерапію. Сестра перша виїхала, а потім уже й ми. Коли вони приходили, то виганяли нас на вулицю, а самі перевертали все в будинку. Ми нічого не могли зробити, бо вони були з автоматами.

Виїхали в Запоріжжя, бо тут лікарі, з якими я вже вісім років знайома. Тут мені й обстеження проводили, і хімію зараз роблять. Та й від дому не так далеко – чоловік до нас може приїхати.