Сім’я Олени Василівни вже в перші тижні війни залишилася без найнеобхіднішого. Складно було знайти продукти й медикаменти. Добре, що вдалося роздобути пальне й виїхати Харкова

Мене звати Лариса. Мені 39 років. Моя сім'я – це чоловік і мама.

У день, коли почалася війна, ми були вдома, прокинулися від вибухів. Відразу не могли зрозуміти, як поводитися: де ховатися, куди та як виїхати, як забезпечити себе на найближчий час усім необхідним. З’явилося багато питань. 

Ми зіткнулися з дефіцитом продуктів і ліків. Того, що було вдома, на деякий час вистачило, а потім почали шукати, де дістати їжу. Складно було знайти ліки для мами.

Перші два тижні провели в підвалі свого будинку. Дуже боялися. Потім перебралися до чоловіка на підприємство. Там було бомбосховище. Згодом знайшли пальне і на своєму автомобілі виїхали з  Харкова. З собою забрали кішку. Вона спокійно перенесла дорогу. Тільки корм для неї складно було дістати. 

Зараз ми знаходимося у Павлограді Дніпропетровської області, тому що в чоловіка є можливість працювати тільки тут. Я дистанційно викладаю в університеті. Ми пристосувалися, підтримуємо одне одного. Відволікаємося роботою. З рідними й друзями спілкуємося. Намагаємося бути корисними суспільству. 

Я не беруся прогнозувати, коли закінчиться війна. Не від пересічного населення залежить її завершення. Просто треба якось це пережити. Така наша доля. Керівництво країни все зробить для того, щоб якнайшвидше перемогти. І ми будемо жити у вільній країні.