У Ірини багато родичів живуть в росії. Вона й досі не розуміє, як могла статись ця війна.

До війни ми жили в місті Охтирка Сумської області. Мені 41 рік, маю двох діток.

Наше місто дуже близько від кордону. І з самого першого дня війни ми бачили танки на вулицях, «Градами» нас поливали - тут земля двигтіла. Я на той час була вагітна другою дитинкою. Уже було сім місяців вагітності. Ми з чоловіком і старшою дитиною сіли в машину, схопили, що під рукою в нас було, і поїхали з дому на кілька днів. Так ми думали. А сталось так, що дитинку я народила в Польщі.

Хочеться, щоб якомога швидше все це закінчилось. Мені й досі важко згадувати ті жахіття, що ми пережили в Охтирці.

Гинули люди: військові, мирні жителі. Люди стояли, захищали як могли рідну землю, близьких, свої домівки.

Коли сюди зайшли росіяни, ми навіть не зовсім зрозуміли, що відбувається. Ми чули, що в країні стан не дуже стабільний, але думали, що це нас лякають. Ми навіть не думали, що в нашу область, в наше місто може бути вороже вторгнення. Коли до нас заїхали російські танки, це було щось неможливе. Нам дуже сумно. Тяжко повірити, що це сталось. В нас багато родичів в росії, не очікували ми такого.

Коли вони вторглись в місто, все зачинилось. За нормального життя ми ходили до аптеки чи в магазини і купували те, що було потрібно. Картоплю, цибулю, крупу, хліб - все. І у нас не було ніяких запасів. До того ж, ми в квартирі живемо - у нас немає господарства, городу. Тож було важко. Вже пізніше з’явились волонтери з допомогою, а по ліки можна було виїхати в сусідню область.

Всі ці події виглядали, як страшний сон, жахіття якесь. Не вірилось, і по цей час не віриться, що таке сталося. Боляче було ходити по місту і бачити оті руїни: все було розбите, потрощене. Зараз потихеньку місто відновлюється: волонтери нам вікна повставляли, спасибі їм. Дуже тяжко це пережити з емоційного боку. Можна в чомусь собі відмовити фізично, знайти якийсь вихід, а от психологічно дуже тяжко.

Зараз я в Польщі. На той час, коли ми їхали, старшому хлопчику було 10 років, а друга дитинка народилась у Польщі. Складно було в дорозі: траса була в чотири лінії і всі машини їхали в один бік. Дуже повільно їхали, та добре, що добрались. Поляки зустріли щиро, добре. Дуже чуйні люди, ми їм щиро вдячні.

Намагаємось думати про перемогу України над росіянами. Сподіваємось повернутись до того життя, яке було. Повернемося в Україну, будемо відновлювати її, будемо дітей підіймати, давати їм освіту. Будуть діти наші жити у вільній Україні.

Я сподіваюсь, що війна закінчиться не пізніш, ніж через півроку. Хочеться нормального життя: щоб були робочі місця, щоб люди заробляли гроші, допомагали своїм родинам, батькам стареньким. Хочеться вірити, що життя налагодиться і все у нас буде добре.