Тетяна з родиною у перші дні війни вирішила не їхати з Маріуполя. Далі їм довелось пережити всі удари ворожої армії і виходити з міста пішки.

Мені 27 років, я з Маріуполя, там народилась і виросла. В мене є мама, маленький брат, хлопець. Та не всі мої рідні жили в Маріуполі.

Ранком 24 лютого я була вдома. Почався цей ранок десь о пів на шосту, мабуть. Мій хлопець слідкував за новинами. Він тоді не спав, мене розбудив, сказав, що почалась війна і відразу побіг в магазин купувати продукти на всякий випадок. Так почався для нас той день. Але у перші пару днів ми вирішили не їхати з міста, на жаль.

Так ми застрягли в Маріуполі на три тижні. Це було важко. Мабуть, ми пережили всі удари, які тільки можна було. У нас не було світла, тепла, води, газу. З сьомого до 18 березня ми готували собі їжу на вогні на вулиці. Весь цей час були прильоти, але по нашому під’їзду не дуже потрапляло, тому ми жили вдома. Маріупольці знають «1000 дрібниць». Ми жили якраз за ними. Майже всі удари потрапляли в будинки, які стояли уздовж проспекту, і це нас врятувало.

Було важко. Воду потрібно було діставати десь. Їжі у нас було достатньо, тому що ми складались харчами і нам вдавалось приготувати щось на всіх. Ми з хлопцем моїм забрали до себе моїх маму з братом і вчотирьох так виживали.

Нас вразив удар по пологовому будинку. Ми жили недалеко. Потім був авіаудар по дев’ятиповерхівці навпроти нас. Удар був такий сильний, що ми думали, це в наш будинок влучило. Там знесло чотири поверхи, у в нас ударною хвилею двері вибило.

Було страшно, коли міни почали падати вже під під’їзд. Треба було готувати їжу на вогнищі, а прильоти були постійними.

Вибратись з міста нам пощастило. Спочатку ми знайшли на вулиці машину - люди збирались теж їхати за місто. Вони нас вчотирьох вивезли в свій будинок на околиці міста. Там ми переночували і пішки пішли з міста. Евакуації і «зелених коридорів» не було. Багато людей йшли і їхали  на свій страх і ризик. Ми теж так виходили з міста, але нам пощастило знайти машину, яка нас підібрала та довезла до Мангуша. Там ми зупинились на ніч у моїх друзів, і нам знов пощастило: знайшли машину, яка змогла нас довезти до Запоріжжя.

Це було справжнє чудо, тому що знайти транспорт, який хоча б до Бердянська довіз, було майже неможливо. Це коштувало настільки дорого, що годі й уявити. Але нам пощастило доїхати до Запоріжжя.

Зараз я з хлопцем в Тернополі, а мама з братом за кордоном – їм там безпечніше. До війни я ходила на роботу, зараз працюю на фрілансі. Хлопець мій як мав роботу, так і має.

Я досі вчусь долати стрес. Мені й досі страшно чути звуки, схожі на політ літака. В Маріуполі було дуже багато літаків – вони літали кожні півгодини. У того, що ми пережили, є наслідки і, мабуть, вони будуть ще довго.

Війна швидко не скінчиться – ще рік точно буде. Сподіваюсь, що ми таки переможемо. Я вірю в те, що зло має бути покаране.