Поки Олександр вивозив родину з Охтирки в Кропивницький, Охтирку захопили і звільнили.

Я пам’ятаю ранок 24 лютого. Мене розбудили і сказали, що почалась війна. Через дві години ми зібрали дітей, онуків і виїхали в Кропивницький. Я й досі пам’ятаю, як ми їхали і скільки автомобілів було, які дороги були перекриті. Родину я відвіз, а сам повернувся додому. У Кропивницькому живуть мої дальні родичі. Вони прийняли мою сім'ю, а потім провели у дорогу далі – на захід країни. Поки я їздив туди-сюди, в Охтирку зайшли окупанти, та наші війська їх відбили. Я цього не знав, бо повертався вночі.

Найбільше шокували обстріли і руйнування. Військову частину розбомбили повністю, ТЕЦ розбомбили, приватні будинки, багатоповерхівки. Кожен новий обстріл – це було щось страшне.

Важко було. Та заради перемоги, заради можливості і далі жити в Україні можна багато чого витримати, можна пережити все. Ми зіткнулись з деяким дефіцитом ліків і харчів. Моя мама - інвалід першої групи. Їй було вже за 80 років, але вона жодної допомоги так і не отримала. Померла в грудні, перед Новим роком.

Родина моя зараз в більш безпечному місці. Я вдома. Заробітку ніякого немає. Ми нікому не потрібні зараз. Трошки легше завдяки тому, що сусіди поряд. Спілкуюсь з сусідами, рідним постійно телефоную.

Ще рік війна точно не закінчиться. Хочемо, дуже хочемо, щоб вона скінчилась якнайшвидше. Та все одно ми не можемо за рік перемогти, і вони теж не можуть. Нічого не зміниться, буде в такому тяжкому стані. Я вірю в те, що все ж таки ми переможемо. Головне, щоб це не стало таким постійним конфліктом, як у Ізраїля з Палестиною. Щоб не було постійних обстрілів прикордонних територій.

Ми до таких подій не були готові, бо вважали, що всі такі самі добрі, як і ми. У нас багато рідні в росії і білорусі. Зараз ми з ними не спілкуємося зовсім. Найцікавіше, що це вони не хочуть з нами говорити. Вони не хотіли навіть слухати, що ми їм розповідали на початку війни.

А у нас змінилось ставлення до життя. Цінності змінилися. Ми чітко усвідомили, що життя є одне, і воно дане для того, щоб його гідно прожити, а не розпорошуватись на якісь дрібниці. Треба радіти кожному дню.