Я з Охтирки. Мені 43 роки, маю дружину, доньку. До війни була робота. Війна застала мене в Сумах: я був у лікарні під капельницею. Дуже переживав за жінку, за дитину - у них був стрес.

Я не очікував такого від росії. У мене дуже багато там родичів, які до цих пір не вірять, що війна.

У нас вже на третій день розбомбили ТЕС: не було тепла, світла. Хто як міг, так і викручувався. Ми їздили до батьків, то до моїх, то до жінчиних - у них власні домівки, тож опалення було.

Ми нікуди не виїжджали. Я не можу поїхати, тому що я на хімічній терапії. Через кожні два тижні їжджу в Полтаву на крапельниці.

Думаю, навесні вже все скінчиться. Моя мрія – жити в процвітаючій Україні, в новій, без корупції.