Шевченко Дарія, 9 клас, Смолінський ліцей №2 Смолінської селищної ради Кіровоградської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бурла Олена Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів. Майже три роки... Це відбувається у нашому світі, на землі, де ми ходимо і на якій ніколи не очікували таких подій. Новини про війну, що застала мешканців нашої країни ще в далекому 2014 році, здавалися віддаленими, не дивлячись на те, що всі загарбницькі жахи, котрі й досі коїть росія, відбувалися зовсім близько від нас. Текст на сторінках підручника з історії, де розповідалося про численні війни Русі, Запорозької Січі, Гетьманщини, так званої «Малоросії» тощо на підсвідомому рівні був далеким і навіть не сприймався як щось, що колись було, бо я просто думала про надруковане як про матеріал уроку, який мені потрібно опрацювати, а не як великі частини історії. Але 2022 став роком, який змусив усіх українців в тій чи іншій мірі змінити своє бачення сучасних реалій, бо з цього моменту вторгнення стосувалося кожної людини, що знаходиться на території України, незалежно від її національності, справжнього місця народження, відношення до теперішнього місця проживання та думок стосовно положення країни. І, хоч офіційно стан війни не був проголошений, а замість нього становище, в якому ми перебуваємо, має назву «воєнний стан», назвати ситуацію в Україні не війною неможливо…

Тепер, коли всі ми без виключення є жертвами обставин, історія відчувається як жах, котрий навіює і страх через те, що все це може повторитися, хоча, здавалося б, вже ХХІ століття й державам вже час навчитися вирішувати політичні питання мирним шляхом, приходячи до взаємного порозуміння.  

Складні часи, що спіткали Україну наразі, змусили мене докорінно змінити свої погляди в деяких аспектах. Думаю, їх переосмислили й інші люди. Наприклад, я зрозуміла справжню цінність волонтерського руху.  Безпека мешканців України залежить виключно від роботи захисників, котрі щодня віддають своє життя та жертвують власним здоров’ям заради нас, заради того, щоб ми могли знаходитись вдома, на роботі або в школі, ходити до магазинів, музеїв, лікарень тощо хоча б з невеликим відчуттям, що нам не загрожує така велика небезпека.

Поки воїни стоять на фронті, виборюючи право на незалежність, наш обов’язок -  підтримувати їх.

Звичайно, моральна підтримка, яку ми можемо надавати листами, малюнками й відео-звертаннями, є важливою, проте ще ціннішою може бути матеріальна допомога: донати на збори, теплий одяг, ліки, їжа, засоби особистої гігієни – все, що завгодно, абсолютно будь-який жест, спрямований на допомогу ЗСУ, в наш час є не просто корисним, а обов’язковим для наближення мирних часів та нашої спільної перемоги.

Через це ще в перший рік вторгнення я почала разом з батьками допомагати ЗСУ, надсилаючи посилки з вкрай необхідними речами. Навіть дотепер я продовжую займатися допомогою Збройним Силам.

Я пишаюся собою, як і кожною іншою людиною, котра наближає війну до кінця на користь України, бо, чим ближче кінець війни, тим скоріше ми повернемося до спокійного життя, коли немає необхідності турбуватися про те, що тобі чи твоїм близьким загрожує небезпека, що хтось, навіть якщо незнайомий тобі особисто, вмирає за те, щоб війна не дійшла до тебе, що, увімкнувши телевізор та дивлячись новини, ти у котрий раз почуєш про злочини ворогів та жертви, яких зазнає наша країна…

Війна в тій чи іншій мірі дійшла до кожного громадянина України: хтось був змушений покинути домівку, в когось вона забрала близьких, а в когось постраждав психічний стан через пережите.

Але український народ все ж  нездоланно тримається та продовжує доводити світу свою силу. Ми - українці, ми – волелюбний народ, ми здатні пережити численні труднощі і все одно досягти нашої головної мети на сьогоднішній день -  здобути перемогу. Тому ми не маємо опускати руки та впадати у відчай. З кожним новим днем результат війни все ближче, на що впливаємо всі ми, що б ми не робили.

Тисяча днів. Майже три роки моя маленька країна протистоїть злу та гордо тримає прапор кольору неба та хліба. Слава Україні!