Алексійчук Роман, 11 клас, Рівненський ліцей № 22 Рівненської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Алексійчук Наталія Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вже майже 1000 днів пройшло з моменту, як "чорний лебідь" відвідав нашу країну. Це багато, чи мало? Напевно п'ята частина мого життя - це достатньо для усвідомлення подій, які відбуваються у моїй країні. Мій шлях. Який він? Важко сказати. Ранок… Аеропорт… Вибухи… В моїй пам’яті ідеально відкарбувався момент, коли о шостій ранку батьки розбудили нас із сестрою та спокійним голосом промовили: «Не хвилюйтесь… Ми з вами… Почалась війна…».

Плач сестри, десятки дзвінків та сотні смс зі словами: “Як ти?” Відчуття, ніби всі ці події пронизували мою душу буквально мить тому. 

Проте, що попереду? Ще ніби вчора ми з друзями прогулювались темними, прохолодними вулицями Рівного, а сьогодні майже всі вони виїхали закордон. В свою чергу, я з сім’єю чекав, що ж буде далі. Батьки - освітяни, ніхто і не говорив про те, що треба залишати будинок і втікати, проте кожного з нас не покидала ця думка. А далі прийшло усвідомлення, що це наша країна, наш дім, який ми повинні зберегти.

Облаштовування блокпостів, приготування їжі та коктейлів Молотова для військових. Потім тато почав привозити тканину.

Звичайні ножиці перетворювали рулони у великі пасма для маскувальних сіток. Підвал мого будинку нагадував  вулик, у якому кипіла робота, бо, окрім нас, під час оголошення повітряної тривоги збігалися сусіди зі своїми дітьми та приїжджі з Києва їх родичі. Загалом двадцять  людей у невеликому приміщенні, серед них - восьмеро нас, дітей різного віку: від 9 місяців до 14 років. Страх невідомості постійно змушував нас бігати в укриття по декілька разів на добу. Проте цей період не відкарбувався в моїй пам’яті як негативний спогад. Іноді було справді моторошно, бо ми не знали, куди може прилетіти ракета, а водночас - весело, бо нам, дітям, у підвалі відразу хотілось їсти: пахло сердельками, печивом, мандаринами і малиновим чаєм.

Ми грали в ігри, розповідали цікаві історії і раділи інформації про успіхи "Привида Києва", про затоплений ракетний крейсер «Москва» і  багато іншого.  Саме ці моменти навчили нас любити, бути милосердними та справді цінувати те, що  маємо.  

Як я прожив ці 1000 днів?  Кожен із нас має свою історію цього періоду. Сьогодні я цілком усвідомлюю, що став дорослим. Але дорослим не тому, що вже майже тричі змінив календар, а тому, що у мене вкрали  тисячу днів дитинства, вкрали можливість милуватися феєрверками з друзями, з якими мене розділяють тисячі кілометрів, можливість подорожувати літаком, повноцінно святкувати дні народження у родині. Я звик. Звик до тривог, поганих новин і хороших. Перегляд телевізора з цікавими фільмами перестав приносити мені задоволення. Весь медіапростір заполонили новини про забрані ракетами життя звичайних людей, моїх однолітків, які також хотіли безтурботно провести свою юність, які  мали  свої цілі, амбіції та мрії. Я втомився. Я не хочу бачити сліз та страху в очах моєї мами, хочу безпечно ходити вулицями свого міста, хочу просто жити.  

Цей період змусив мене подорослішати раніше та цінувати життя і свою державу. Війна далеко від моєї домівки, і це дає мені змогу розвиватись та рухатись далі пропри все, що відбувається навколо.

Війна розпочалась, коли я був у дев’ятому класі, а зараз  готуюсь до випускного та здачі НМТ.  І шо ж буде далі? А далі довгий шлях у незвідане майбуття,  але  я точно знаю, що навчатись  і  жити буду  у вільній  Україні.