Мій син Ярослав вже не пам'ятає часу без війни. В його 5 років ми виїхали з Донецька на Кінбурнську косу - гадали, що перечекаємо там літо, все заспокоїться, і ми повернемось. Таких як ми було багато. Але сталося все зовсім інакше. Коса стала для нас рідним домом на 8 років. Там ми знайшли друзів, які пустили нас жити до себе на дачу. Ми доглядали будинок, дивилися за садом. Там на косі Ярік пішов у перший клас. Я почала працювати екскурсійним гідом. Допомагала в туристичних таборах. Життя майже налагодилось, коли того року знову стала гірка потреба шукати вже вдруге інше місце проживання. Ситуація ускладнюється тим, що Ярік має інвалідність, в нього є порушення мови. Але він не здається і навіть мав канал на ютубі, поки його не заблокували за порушення авторських прав. Але ж блогерство - це ж не тільки вміння швидко говорити. Він добре навчається і дуже контактний. Ми не хочемо залишати Україну і сподіваємось повернутися в український Донецьк. Україна переможе!
Найважчим для нас був страх блокування кордону, страх неможливості виїхати. З коси було дуже важко вибратись, тільки по воді, тільки на човні скрізь прострілюваний ліман. Ховатись було ніде, там немає сховищ, лише неглибокі погреби. Вода залягає дуже високо.
На косі взагалі нема аптек і магазинів взимку. Кожний турбується про себе сам. Але до весни запаси закінчуються, і це також стало фактором від'їзду.
