Кунтиш Анна, 14 років, учениця 9-Б класу ЗОШ №27, м. Чернігів
Вчителька, що надихнула на написання - Домоцька Катерина Ігорівна
Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"
Крізь розлив перед очима я бачила бабусин силует коло вікна. Її очі, мов дзеркала, відбивали сіру мряку знадвору. З темних глибин пам'яті злинули слова зі шкільного заходу, щось про тренувальну тривогу.
Але ж ні, якось не сходиться. Біжу до сусідньої кімнати, до батьків. На їхніх обличчях синіє світло від телеекрану. "Воєнний стан", "вибухи","війна", "24 лютого", "паніка" і безліч інших слів утворюють слизьку кашу в голові.
Свідомість ще довго не буде приймати той факт, що почалась війна. Упродовж наступних тижнів вона чіплятиметься за короткоплинність подій.
Але поки що ми збираємо речі під волання сирен. Виходимо на вулицю по одному.
Тиша.
Цей дивний парадокс величезної кількості людей на вулицях та кам'яної тиші змушував як ніщо інше відчувати застиглу кров у жилах.
Поїхали до села - у той момент воно здавалось найбільш безпечним місцем. За останні півроку я полюбила цю місцину за причини ненависті впродовж життя - безлюдність, непотрібність, самотність.
Березневі почуття не закарбувались у пам'яті. Ми просто намагалися зрозуміти і прийняти безповоротність ситуації та життя - ми вже ніколи не відчуємо тієї безтурботності, що лишилися в проміжку "до". Тисячі фото і відео нових катастроф заповнювали простори Інтернету, цифри та слова жахали своєю кількістю, болем.
Кожного ранку, виходячи надвір, було чути тяжкі хвилі вибухів, що долинали з самого Чернігова.
Чорна завіса над містом з тоненькими цівочками від землі виднілася за сотню кілометрів.
Пам'ятаю той вечір, що прийшов десь наприкінці березня. Червоне, налите кров'ю та попелом небо вражало своєю величчю. Спостерігали за цим дійством на ґанку чотири пари очей - одні людські та троє котячих. На численних штрихах шерсті тримались маленькі краплі води, що всотували в себе жовтаво-багряне світло сонця. Вражаюча витонченість видива милувала втомлені нічними марами очі.
Перші промені світла почали пробиватись у наші голови десь у середині квітня. До цього моменту батькові руки все шукали роботи - він ніколи не вмів сидіти на місці без діла. Втомився відпочивати. Оскільки морози відійшли, дерев'яні дошки просохли від снігової вогкості, тато взявся робити новий душ. Мама та бабуся взялися до роботи у вишневому саду коло хати, щоправда, поки без хрущів. Старе гілля, бридка багнюка - можна подумати, робота не з приємних. Але ми всі ніби оживали після тих страшних подій. Було байдуже, яка саме праця. Ми отримали справжню насолоду. Приємна втома того дня вклала нас спати за перших зірок. Це був перший крок до відновлення, загоєння внутрішніх ран.
Емоції. Це, певно, один з найголовніших уроків, що дала мені війна: вмій відчувати. Можливо, великий кришталь моєї душі - моє серце - було розбите. Та десятки дрібних новоутворених уламків при потраплянні маленьких "сонечків" від інших людей - були то усмішка, веселе слово, мрії - створювали довкола кольорове сяйво, що своєю красою надихало інших.
Єдність. Моя держава, моя родина. Ми навчилися чуйності, емпатії, щирості, підтримки. Частіше виходимо на вулиці, спілкуємось, даруємо любов. Згадую безліч митей, коли ми збиралися у хаті після важкої праці біля печі, та розповідали життєві історії, ніколи раніше не згадувані. Навіть коли розмова була про війну, всілякі стратегії та обговорення новин, атмосфера була м'якою, сплетена з міцної любові ковдра вкривала нас усіх.
Найголовніше - дерусифікація. Скільки нових українських митців, пісень, жартів, картин та дизайнерів, цікавих історичних фактів було відкрито моїм очам. З радістю я все частіше помічаю молодь, що говорить нашою мовою. Нарешті. Чую мамин сміх на кухні за переглядом "Солов'їного" на Ютубі. Брат наспівує "Ой у лузі..", а я малюю з Бумбоксом на фоні. Пам'ятаю, як сиділи в шкільному підвалі та співали з подругою пісні Жадана, а потім до нас приєднувалися інші. Це неймовірна атмосфера, неможлива для передачі словами.
.png "Імена")
