Шпірна Давид, 15 років, учень 9-В класу гімназії № 10, м. Ніжин, Чернігівська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Кресан Алла Олексіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Одна мить...

Вибух... Тиша... Чути постріли.

Війна. Поранені. Крики людей на вулиці. Проїхав військовий автомобіль. Блокпост на виїзді з міста. Плач мами і бабусі. Збираємо речі. Дорога...

Усе розпочалося у 2014 році, коли я був ще семирічним хлопчиком, насолоджувався безтурботним дитинством. Але ніколи не забуду день, коли мій тато подзвонив мамі та сказав, що на околиці нашого рідного міста приїхали «кадирівці» і почали будувати блокпост.

Пам’ятаю мамині стурбовані очі. У них побачив страх. Запитав, чому вона така налякана. Мама відповіла: «У наше місто прийшла війна».

Мабуть, я тоді ще не дуже розумів зміст цих слів, але для нашої родини вже багато чого змінилося.

Страху не відчував, бо мої батьки більше нагадували супергероїв, ніж звичайних людей. З перших днів окупації міста вони дізналися, що в дев’яти кілометрах від Мар’їнки, розташовані підрозділи ЗСУ, почали усіляко їм допомагати, возили нашим військовим їжу, одяг і надавали їм інформацію про скупчення техніки та особового складу ворога.

На початку липня 2014 року я вперше почув страшні звуки вибуху. Пізніше стало відомо, що по Пісках стріляли із танків. От тоді я по-справжньому злякався. Моя родина вирішила, вивезти нас терміново на море, щоб там дочекатися звільнення нашого міста.

9 липня 2014 року ми виїхали з Мар’їнки.

Нам, дітям, тоді казали, що їдемо на море, а насправді ми їхали геть, залишивши будинок який уже зруйнований, моїх друзів, домашні речі, іграшки тощо.

11 липня 2014 року ми були вже на морі.

А в Мар’їнці розгорілося справжнє пекло: місто ввечері накрило хвилею артилерійських обстрілів, багато мирних загинуло. Матуся з бабусею плакали, бо там лишилися багато наших родичів.

І я сидів поряд і гірко плакав разом з дорослими від сумних звісток і свого дитячого відчаю.

Моя сім’я зрозуміла, що повертатися назад дуже небезпечно. Довелося переїхати у Вінницьку область. Там я вперше пішов до школи і завів друзів.

28 липня 2016 року моя мама підписала контракт і вирушила на фронт. Ось тоді я серцем відчув, як сильно її люблю. Кожен дзвінок я переживав як останній. Пам’ятаю, коли вона казала, що все добре, проте насправді була під прицілом снайперів.

Саме тоді в мені зародилася любов до військових, любов до України, а водночас – ненависть до російського окупанта. Тоді я зрозумів, що таке війна.

28 липня 2019 року її контракт закінчився. Ми і переїхали до Ніжина. Нарешті жили усі разом. Але щастя тривало недовго. Страшний ранок 24 лютого 2022 року розірвав мирну тишу несподіваним обстрілом аеродрому. Точно ніхто не знає, скільки там було загиблих і поранених, але впевнений що багато. Серце болить за кожного військовослужбовця.

Відтоді моя мама знову взялася за передачу інформації про позиції та скупчення техніки ворога, знову на фронт збирала вантажі допомоги побратимам. Я не стояв осторонь, хотів бути корисним, став її надійним помічником. Хоча моя мама стверджує, що я не просто помічник, а повноцінний волонтер.

У нашому будинку частими гостями бувають військові. Вони мають змогу помилитися, поїсти домашніх страв та відпочити. З багатьма з них я встиг подружитися і постійно запитую маму, як вони там, і щодня молюся, щоб Бог захистив та оберігав їх від усього лихого.

Згодом в Ніжині все вщухало. Час від часу чути ракетні обстріли, у небі – гул винищувача. Звук «повітряної тривоги». Тиша. Онлайн-уроки.

З травня 2022 року, я співпрацюю з керівником «Червоного хреста» Наталією Саєнко, став частиною їх команди. З тих пір я й досі працюю в «Червоному хресті», де намагаюся допомагати нужденним, а особливо переселенцям. Особисто для мене МИР може бути тільки після нашої Перемоги, коли усіх окупантів буде винищено! МИР настане, коли додому повернеться кожен український воїн як образ Сили і Добра на рідній землі!

Усе буде Україна!