Кнороз Данило, 12 років, учень 7 класу Стахорщинської ЗОШ І-ІІ ступенів, с. Стахорщина, Чернігівська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Максимович Тетяна Миколаївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Люблю поспати. І не тільки у вихідні. Коли знаю, що треба йди до школи – ще дужче хочеться покласти подушку на голову – і нехай мама спробує знайти мене в ліжку. Нехай вмовляє… Але 24 лютого я прокинувся о 6.00, бо здригалася хата, а знадвору чувся якийсь лихий гуркіт. Ніхто з дорослих не спав.

«Танки!» - скрикнув тато. Він виліз на драбину за хлівом і дивився на трасу, а живемо ми метрів за 100-120 від траси Грем’яч-Чернігів. У мами задзвонив телефон (вона фельдшер, і спить з тим телефоном!). За хвилину побачив жах у її очах: «Війна! На нас руські напали! Бомблять усю країну…». Усі замовкли: і дід, і бабуся, і тато, і навіть Джед, наша вівчарка.

Танки йшли і йшли. Ми з хлопцями нарахували вже 170. Рахувати було неважко з кущів верболозу над трасою. Дорослі теж рахували і комусь постійно дзвонили. Згодом настала нетривалв тиша. Траса спустошилась. Лише розтовчений асфальт і збиті камери над мостом через Малотечку нагадували про ворожу техніку. Поки дорослі вели розмови, ми з моїм друзякою Назаром зробили з картонної коробки плакат «СЛАВА УКРАЇНІ!» і прибили на палицю біля траси. Ось вам, гади. Знайте: ми не боїмося! Задоволені собою пішли снідати. Не встигла мама поставити тарілі на стіл, як знову загуло. «Пруться, падлюки», - пробурчав дід. І тут – гуп! Знову гуркіт.

Свій розстріляний плакат ми побачили аж наступного дня, бо мама не випускала з хати. Орки їхали і їхали…Ще був зв’язок, і ми знали, що їх у сусідньому районі «гарно» зустріли – завалили дерева дорогами і закидали коктейлями.

А у нас почалося таке життя, про яке не хочеться згадувати. Все зовсім не так, як у іграх на компі. «Ми в окупації», - постійно з жахом повторювали дорослі. Бабуся плакала…Ми спали на підлозі покотом.

Добре, що у хаті є піч. Є піч – є хліб (бабусі довелося згадати, як робити опару, як пекти хліб…). Часом здавалося, що про нас забули чи просто віддали, як колись Крим. Звідусіль гуркотіли вибухи. Жодного зв’язку із світом – орки розстріляли нашу вишку. Тато забив вікна фанерою. Кожен гуркіт усіх лякав. А ще дрони – вони постійно шпигували над селом.

Я пішов спати у свою кімнату лише тоді, коли в АТБ у місті побачив наших вояків ЗСУ – до того я не вірив навіть мамі, що ми вже не в окупації. Наш район звільнено! Боєць подарував мені шеврон. Я досі його бережу.

Війна триває. Багато односельців у лавах ЗСУ боронять Україну. У нас постійно чути вибухи – ми ж прикордоння. Але мені уже не страшно. Хочеться швидше піти до школи, набридло вчитися онлайн. Мрію, щоб нарешті стало тихо-тихо, і не плакали мої друзі, у яких батьки воюють.

Знаю, що тепер оборона на нашому кордоні міцна, а орки бояться навіть напису «СЛАВА УКРАЇНІ!». Нічого, ми скоро навчимо їх відповідати правильно, української мовою: «ГЕРОЯМ СЛАВА!».