24 лютого вранці нам подзвонили родичі з Краматорську, Харкова, Херсону – їх всіх обстрілювали. Ми вирішили почекати, подивитися де що. Почекали аж до 6 квітня, тоді тільки покинули Добропілля. Зараз ми живемо в Черкасах. Багато наших знайомих повернулося додому. Ми туди поїхали восени. Хотіли повертатися, а дивимося, що воно закінчуватися не збирається.  

Труднощі основні – це фінансові, тому що живемо на пенсію з жінкою. Якісь у нас гроші були, то ми витрачаємо. На початку діти допомагали, коли разом жили, а потім вони знайшли роботу і поїхали з онуком від нас. А ми з бабусею осталися в Черкасах. Дякую, що переселенські платять, гуманітарну допомогу платять і в лікарнях приймають. У нас - то зуби, то очі. Хотілось би додому, в рідну хату, але що робити… 

Ми підтримуємо зв'язок з Добропіллям. Там дуже часто немає води, світла, постійно в тривогах сидять. Ми в дев’ятиповерхівці жили - то без води погано сидіти, і з опаленням було погано. 

В квартирах було всього десять градусів. Зараз у нас там за комуналку борг 20 тисяч. Я не знаю, хто його гаситиме. Ми тут сумлінно платимо за все. 

Для мене було саме страшне опинитися з цими «братами» - щоб у нас не було так, як в Бучі, Ірпені чи Мелітополі, де вони видавали свої паспорти. Я не знаю, видержав би я таке чи ні. Мене б одразу там вбили. Я б на одній території не зміг би з ними жити. 

Мріємо, щоб мир був. Від цих сусідів ми нікуди не дінемося. Щоб нас прийняли до якоїсь спільноти типу НАТО, бо він нападає на тих, хто слабий. Якщо хтось буде сильніше, то він сяде і буде сидіти. Незалежну Україну я бачу. Дай Бог, щоб не було війни.