Кітченко Єлизавета, 11 клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей №104 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ведмедеря Світлана Віталіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок 24 лютого…  Гучні вибухи, спалахи. Росія розпочала війну проти мирної незалежної України.  Життя українців змінилося…  Розділилося на до... та після… Війна торкнулася кожного українця…

Постало питання: «Як вижити?» Адже настала нова страшна реальність.

Прокинулися о п’ятій ранку від незрозумілих звуків, тоді ми ще не знали як звучать влучання, вибухи. Я вийшла з кімнати і побачила маму, по її очах було вже все зрозуміло. «Швидко збирайся, війна почалася…», промовила вона тремтячим голосом. Саме тоді  від сусідки ми дізнались про існування бомбосховища у нашому будинку. Зібравши усі документи і найнеобхідніше у два рюкзаки, взявши нашого собаку, спустились до укриття. Там уже перебували багато мешканців будинку.

Умови були жахливі: не було проведено електроенергії, на підлозі товстий шар пилу, який піднімався, навіть від найменших рухів кожного, і ним доводилося дихати,  обшарпані стіни були понівечені підлітками.

Сподівалися, на вечір повернутися у своє помешкання. Але зрозуміли, що біда, горе, яке було навколо, вимагає іншого життя. Потрібно пристосовуватися.

Усі об’єдналися, згуртувалися і вирішили створити належні умови для існування у підвалі.

Першу ніч ми провели сидячи, чоловіки охороняли вхід в укриття, бо на той момент була інформація про диверсантів в Харкові, а дівчата будь-якими способами намагались зловити інтернет-мережу, щоб хоча б  дізнаватися новини. Через кілька днів частина сусідів покинули місто та країну, а в бомбосховищі залишилось близько третини людей.

Так ми прожили до середини травня, майже не повертаючись до квартири, встигли зробити ремонт в укритті, обладнали куточок, де я за можливості  виконувала шкільні завдання.

Похід до магазину був справжнім випробуванням.  Дійти туди було не складно, а от вистояти в черзі чотири години, під час постійних обстрілів, вже здавалося неможливим. Полиці магазинів були майже порожніми, в аптеках розкупили всі ліки ще на другий день вторгнення.

Дуже допомагали волонтери, особливо дітям та літнім людям.

Напружували ситуації, коли після потужних обстрілів усе місто залишалось  без електроенергії та водопостачання на кілька діб. В бомбосховищі ставало ще холодніше і ми сідали ближче один до одного, щоб хоч трохи зігрітися. Коли запаси води закінчувались, збирали сніг і перебіжками піднімались до своєї квартири, щоб розтопити його для технічних потреб.

А за питною водою їздили до джерела ті сусіди, в кого був транспорт і залишилось пальне.

П’ятнадцяте квітня дві тисячі двадцять другого року закарбувалося в моїй пам’яті на все життя. Це був один з перших теплих сонячних днів, ми вийшли у двір, щоб подихати свіжим повітрям та зігрітися на сонечку. На вулиці було так тепло, що ми навіть зняли брудні, після укриття, куртки. На майданчику безтурботно грали діти. Але не так сталося, як гадалося… Сигнал тривоги у нас не працював з перших днів – систему було пошкоджено.

Знову  вибухи! Один, другий… Влучання були зовсім близько біля нашого будинку. Ворог нещадно наносив удари з артилерії. Ми усі дуже налякалися та розгубилися. На щастя, усі живі.

З кінця травня ми почали ночувати вдома, однак під час тривоги були змушені бігати в бомбосховище. Усе літо було більш-менш тихо, проте спали ми в коридорі, між двох стін, бо кожну ніч наш район обстрілювали в один і той же час.

З вересня у школі почалось дистанційне навчання. Дуже заважали та лякали масовані обстріли по усій території України.

Навчатися без світла було майже неможливо. З’вязок у такі часи теж був відсутній. Тому пристосовувалися, я залишала на столі записку для мами, поки вона була на роботі, куди і о котрій  пішла. Заряджала гаджети у пунктах незламності. Там  нас завжди зустрічали з посмішкою й теплом, пригощали теплим чаєм чи кавою, допомагали.

На жаль, війна не закінчується. На сьогодні Харків потерпає від КАБів, тому пересуватись по місту страшно та небезпечно.

Я вірю, що наша країна переможе ворога. Українці – непереможний народ!

Як сказав В. Симоненко:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!