Ніку Ірина, учениця 9 класу Татарбунарського ліцею Татарбунарської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Климович Оксана Федорівна

Війна. Моя історія

Перші дні війни минали дуже повільно і напружено. Тоді ніхто не знав, що чекає нас в майбутньому і чи воно, майбутнє, взагалі буде. Тримати себе в руках було складно. Власне я весь час перебувала в затуманеному стані й погано пам’ятаю події, що відбувалися довкола. Найскладнішим моментом було залишити власну домівку. Декілька місяців ми перебували у родичів на заході України. Здавалося, що життя там зовсім і не змінювалося.

Я познайомилася з прекрасними людьми, які з розумінням ставились до мене. Але туга за домом була настільки сильною, що думати про щось, окрім цього, було важко. Я дуже переживала за тата і бабусю, які залишилися в рідному місті. Коли я повернулася додому, то зрозуміла, наскільки тяжкою для мене була розлука з рідними.

Тут, вдома, хоча й було не настільки безпечно, я відчувала затишок і спокій. Поступово стала звикати до постійних тривог, які в нашій області набагато частіші, ніж на Буковині. Влітку, щоб відволіктися від постійних думок про війну, я зустрічалася з друзями. Ми разом обходили все наше містечко, кожну його вуличку, з якими тепер пов’язують нас теплі спогади.

А в липні ми зустрілися з однокласниками, вперше від початку війни. Сидячи в одному класі з ними день у день, я навіть не здогадувалася, що вони для мене такі дорогі.

Через воєнний стан навчання в школі розпочалося онлайн. Замість святкової лінійки та радісних обіймів на перше вересня, ми бачили один одного на екранах телефонів. Попередньо через карантин, запроваджений в нашій країні, ми вже навчалися дистанційно. Тому це не було чимось новим. Насправді, дуже шкода, що останні шкільні роки проходять саме так.

Ближче до зими почалися масові відключення світла. Ми вийшли на очне навчання, оскільки альтернативи не було.

Та й сидіти цілими днями вдома без електроенергії – дуже цікава пропозиція. Цей період для мене пройшов, як зимова сплячка, бо майже весь час я витрачала на сон. Пізніше графіки увімкнення світла змінили мій режим дня. Звичний ритм життя відновився вже навесні.

Ми, українці потрохи повертаємося до буденності. Але кожен з нас повинен пам’ятати, хто власною ціною життя дає нам можливість майже спокійно засинати. Ми мусимо поважати кожного воїна й допомагати йому, бо він своєю спиною затуляє нас від ворога.

Водночас нам не потрібно боятися бути щасливими навіть в таких умовах. Ми маємо право просто радіти життю і не ставити на собі хрест. Задля цього наші захисники й тримають оборону.

Але, радіючи, не забуваймо долучатися до наближення нашої перемоги – донатити, сприяти волонтерам у досягненні таких необхідних цілей. Таке наше сьогодення. Бездіяти – найгірше діяння.

Пишучи цей текст, я хочу звернути увагу на те, що кожна людина по-своєму реагує на стресові ситуації. Тому кожна історія важлива, бо саме в ній пережиті саме вами саме ваші емоції. І ніхто не має права за них судити.