На початку повномасштабного вторгнення я разом із дітьми виїхала до Німеччини. Ми прожили там пів року, а потім повернулися до чоловіка, який на той час перебував в евакуації у Київській області. Коли його викликали назад на службу до ДСНС у Дружківку, ми вирішили повернутися додому разом із ним. Але вже через місяць після повернення поруч із нашим будинком влучила ракета. Це вдруге пошкодило нашу домівку - вперше вона постраждала ще на початку війни. Попри все, ми й досі живемо вдома.

Початок війни застав нас зненацька. Ми дуже злякалися, не розуміли, що відбувається і як жити далі. Дітям ми чесно сказали, що почалася війна, адже приховати це було вже неможливо.

Найболючішим моментом для мене став день, коли довелося покидати рідний дім і залишати чоловіка самого. Це було дуже важке рішення, але тоді найголовнішим було врятувати дітей.

Війна не минула безслідно для нашої родини. Я переконана, що немає людини, яка б не переживала стрес через ці події. Діти теж дуже гостро реагують на все, що відбувається. Кожного разу, коли у місті лунають гучні звуки, вони перелякано біжать до мене, шукаючи захисту й відчуття безпеки.

У найважчі періоди нас підтримували благодійні фонди, які надавали гуманітарну допомогу. Ця підтримка стала важливою для нашої родини, коли ми намагалися впоратися з наслідками війни і продовжувати жити.