Російська армія зайшла у Пологи у перші дні війни. Бої точились там декілька місяців. Багато людей загинуло, майже всі будинки зруйновані. 

Я жила у Пологах з донькою та онуком. Коли зайшли окупанти, ми вперше почули ті страшні постріли, побачили танки, БТРи, людей зі зброєю. Це було щось зовсім неприродне, чуже і моторошне. Страх поселився в кожному кутку нашого дому. Ми ховалися в підвалах, намагалися вижити, як могли. А потім я вже майже нікуди не виходила через проблеми з ногами, адже я інвалід другої групи.

Було дуже важко. Це було справжнє звірство. Постійні обстріли, безсонні ночі, життя в постійному страху. 

Ми спали в одязі, ховалися де могли. Я іноді сиділа в туалеті, бо це здавалося більш безпечним місцем. Кожен вибух змушував знову і знову підніматися. Дні зливалися з ночами, а навколо - руїни, біль і смерть. Це був терор.

Коли зникло світло, вода, коли закінчувалися. Волонтери почали допомагати людям, привозити продукти, підтримувати нас. Ми безмежно вдячні їм за їхню працю і турботу. 

7 березня стало по-справжньому страшно: наше місто накрили снарядами так, що летіло все: скло, рами, шматки дахів. Люди бігли в укриття, а мені доводилося шукати дві стіни, як мені радили. Так я прожила три місяці. 

Окупанти шукали хлопців, які служили в АТО, забирали їх, тримали, катували. 

Моєму онуку 24 роки, і я змушена була його переховувати. Згодом вдалося знайти перевізника, який вивіз нас в Запоріжжя. Тут ми живемо і зараз. 

Майже щодня тут літають ракети, руйнуються будівлі. Життя стало іншим, важким і тривожним.

Я вірю, що війна закінчиться. Хочеться повернутися додому, до свого гніздечка. Майбутнє я бачу непростим. Після перемоги доведеться багато відбудовувати, багато пережити. Але ми вистоїмо. Бо ми - українці. Ми сильний народ, який не раз підіймався після важких часів. Як наші батьки після війни будували свої життя, так і ми відновимо своє.