Ми з донечкою із міста Новогродівка Донецької області. Я мати-одиначка, мені 38 років. Доньці – 17.

Не було постачання продуктів, були пусті магазини, аптеки і банкомати. В АТБ на полиці залишилась тільки кукурудзяна крупа. Дякувати, що гуманітарку давали - ми тільки з неї і харчувалися. Води не було, ми бігали шукали, де її дістати - не те щоб помитися, а хоча б попити. Дякувати, що в нас були і тероборона, і ЗСУ - хлопці нам допомагали, привозили, що могли.

У нас були такі прильоти, що і дахи знімало. У моєї дитини поганий зір, її обов'язково потрібно два рази на рік лікувати. Наші лікарі всі повиїжджали. Мені треба їхати на роботу, а тут бомблять, і я не знаю, чи то мені на роботу їхати, чи до дитини бігти. Тому я вирішила виїхати. Якраз Ірина Верещук з волонтерами вивозила дітей.

Донька була вдома, а я вийшла в магазин скупитися, а тут – прильот, і така волна пішла, що люди попадали, почалася паніка, всі біжать, кричать. Я прийшла додому, а там дитина заховалася у глухий кут. 

Тоді ми вирішили, що нам не потрібні такі стреси, і поїхали. Нас вивезли на Кіровоградщину, оприділили сюди - ми живемо в прихистку.

Найстрашнішою тут була одна ніч: було чути щось як грім, світло відключили, і так було страшно! Ми ховались і не знали, чи то бомбування, чи то грім гримить. Ми потім ще й до психолога зверталися, і до психотерапевта. 

Роботи тут немає, я зареєструвалась у Центрі зайнятості. Донька закінчила школу онлайн, поступила до навчального закладу у Малій Висці. Мені пропонували виїхати, а я не можу, бо дитина вчиться. Коли пропонують, ходжу на громадські роботи: гребти, траву якусь посмикати, Я на все погоджуюся. Поки так, а як дитина буде навчання закінчувати, будемо щось думати. Бо додому повертатися нам немає куди.

Ми хочемо додому і щоб все було, як до цього. Ми нормально жили, все було добре. Хочеться, щоб був мир.