Мій син зараз ВПО з окупованого Сєвєродонецька Луганської області, йому 14 років. З першого дня повномасштабного вторгнення він знаходився в місті, де обстріли не вщухали ні на мить - нас крили всім, чим тільки могли. Найстрашніший день війни - це перший день, коли прийшов цей дикий страх за життя дитини та рідних. Коли вибухи лунали зовсім поряд, це стало найважчою травмою. Ми ховали дітей у підвалі на дачі, і в ті хвилини син просто прощався з життям. Страх, що все може обірватись кожної секунди, смерті людей навколо - це те, що неможливо забути.

Ми опинилися в окупації, а коли виїжджали через ворожі блокпости з російськими військовими, молилися лише про одне. Дякуємо Богу, що залишились живі і змогли врятувати дитину. Ми втратили домівку і тікали майже без нічого, взяли тільки теплі речі та нашу улюблену кішку. Вона завжди з нами, підтримує Рому і заспокоює його, коли стає страшно. Тоді ми покидали рідне місто, навіть не розуміючи, що більше його не побачимо.

Наш біль став ще більшим, коли у 2025 році помер прадідусь. Він так і не дочекався нас. Рома дуже хвилювався, бо сильно любив його і мріяв побачитись знову, але не судилося.

Зараз наш інший дідусь - військовий, він захищає Україну, тому хвилювання за нього триває кожну хвилину. Ми щомиті чекаємо його з перемогою.

Попри все, ми мріємо і віримо у світле майбутнє та перемогу нашої України. Намагаємося допомагати як можемо - разом ходимо плести сітки. Рома намагається жити далі: у вільний час любить слухати музику, малювати, робити поробки, грати у волейбол, кататись на трюковому самокаті та ковзанах. Він дуже полюбляє природу, мріє ходити в похід, ловити рибу та гуляти до річки. А ще дуже хоче знову кататися на велосипеді - його зараз немає, тому син загадав цей подарунок на свій день народження.