Мені 32 роки. Є чоловік і двоє дітей, ще дві сестри, мама, бабуся, тітка, багато ще родичів. Зараз ми проживаємо в Черкасах, до війни проживали в Соледарі.

Початок війни запам’ятався швидким підйомом о четвертій ранку. У нас був дім біля залізниці. Я була на восьмому місяці вагітності другою дитиною. Ми спали, раптом почули якісь звуки - думали, що  то вагони переганяють, а потім зрозуміли, що то - не вагони.

Медикаменти потрібні були тільки тітці, бо в неї онкологія. Продукти у нас були. Ми отримували там гуманітарну допомогу і тут отримуємо, то не було катастрофи. 

Був шок, коли я зрозуміла, що потрібно виїжджати. Одна маленька дитина на руках, а інша - ще в животі, і треба їхати. 

Дуже важко добиралися до Черкас, більше двох діб. У чоловіка тут є брат, тому ми вирішили поїхати саме в Черкаси. Нас гарно прийняли. Я тут народила донечку – це приємно. Нам тут допомагають.

Мрію про майбутнє в мирі і злагоді. Так би хотіла, щоб всі побачилися, зібралися разом за одним столом, і все щоб було добре.