Ми покинули домівку, взявши лише деякі речі з одягу. Зараз наше житло повністю знищенне, а разом з ним і все, що в нас було. Дуже складно жити, коли немає власного куточка. Зараз живемо на орендованій квартирі, працюємо, діти навчаються. Більшість коштів йде на аренду, та ще й місто постійно обстрілюється. Часто буває дуже страшно за життя дітей, і ця тривога не відпускає ні на мить.

Таких страшних днів у нашому житті був не один, адже ми пів року провели в окупації. Коли в нас вимкнули світло, а разом з ним і зв'язок, ми нічого не знали про рідних. Через це доводилось їздити до них на свій страх і ризик. Якось ми їхали до батьків і нам назустріч рушила колона ворожої техніки. Ми стали на узбіччі, а танк їхав просто на нас. Ми думали, що нас переїдуть, і в останній момент вони звернули, але вся родина ледве дихала від страшного переляку. Далі по дорозі їхала інша колона - на нас наставили автомат і пригрозили, що будуть стріляти. Діти кричали, дуже всі злякалися. Ці події стали для них важкою психологічною травмою.

Попри весь перенесений жах, донька намагається знаходити радість у житті. Поліна грає на гітарі, ходить на вокал та на танці. Творчість і музика допомагають їй відволікатися від страшних спогадів, справлятися зі стресом і крок за кроком відновлювати свій внутрішній спокій.