Мешканці Харкова довго вагалися, виїжджати чи ні, але друзі їх переконали, що так буде безпечніше

Я народилася у Донецькій області, у смт Володимирівка. Прожила там 19 років і поїхала до Харкова. Ми разом з братом тут навчались, він на рік старший за мене. А потім залишились тут жити. 

До початку війни ми з чоловіком знаходились у Харкові. І після 24 лютого ми продовжували жити у місті. Я пам’ятаю, що близько четвертої години ранку, може, пізніше, хтось почав дуже сильно стукати у двері. Ми прокинулись. Виглянули у вікно, а там вже люди сиділи на лавочці з зібраними речами. Почали дивитись новини у телефоні і по телевізору і зрозуміли, що на нас напали. Ми були в шоці. Але ми не зірвалися з місця, а просто спостерігали за тим, що відбувається. Сходили скупилися, зателефонували рідним. 

Багато хто панікував, бо у магазинах швидко розбирали воду, продукти. Було нагнітання ситуації. Брат наполягав на виїзді, бо він вже виїхав на той момент. Чоловікові на роботі говорили, що буде масштабний наступ на Харків. Після новин з Київської області, після того, як російські війська вийшли звідти, ми побачили ті жахи, які росіяни там накоїли. Ми вагались, але по нас приїхав товариш з Полтави, і ми якось за добу зібрались і поїхали. 

Спочатку думали, що поїдемо ненадовго, але от так зачепились. 

Я не воєнний експерт, тому не знаю, коли закінчиться війна. Але, думаю, через рік. Може, до кінця цього року або у наступному вже. Як усі українці, я мрію про закінчення цієї війни, щоб не було більше тривог. Хочу ходити в офіс на роботу, а не працювати з дому. Щоб наша країна розвивалася, відбудовувалася. Хочу побачити своїх рідних та друзів, тому що деякі виїхали десь далі. Бути вільними та радіти кожному дню.