У мене велика родина – діти, онуки. Зараз ми в Івано-Франківську. Чоловік залишився в Маріуполі.

У перший день війни я збирала старшу внучку у дорогу до Запоріжжя. У неї шестимісячна дитина. Вони виїхали десь о четвертій ранку. Кликали мене з собою, але я відмовилась. Всі мої близькі з маленькими дітьми виїхали в цей день. Вони були під Запоріжжям у Вільнянську. Він має сумну славу тим, що там розбомбили пологовий будинок і маленька дитинка загинула. Тоді вони звідти виїхали. Онучка поїхала у Швейцарію, а дочка – в Івано-Франківськ.

А я з чоловіком, молодшою донькою і ще однією онучкою перший час залишалася в Маріуполі. Два тижні ми були під бомбардуваннями. Виїхали 15 березня. Важко сказати – виїхали. Мене витягнули з підвалу мого будинку. У нас були сильні воєнні дії, авіанальоти. Будинок наш постраждав, сильно пошкодили покрівлю – у кількох місцях дірки наскрізні. Чоловік в останній момент не захотів їхати. З молодшою донькою не було зв'язку.

Колона машин якраз виїжджала із Маріуполя 15 березня. Як буде відбуватися евакуація, ми не знали. Планували їхати через Бердянськ, але мене турбувало, що він на той момент уже був окупований. До Запоріжжя їхали 14 годин. Дорога була дуже важкою.

Зараз я в Івано-Франківську – ніби і в своїй країні, і не вдома. Ніяк не звикну. Тяжко залишитися без дому.

В Маріуполі я жила в приватному будинку. Коли почалася війна, мене попередили, і першою справою я набрала повну ванну води, заповнила також всі ємності, які у мене були. Сказала всім своїм знайомим, дітям. Зі зв'язком і з інтернетом були проблеми. Коли йшов дощ – ми його збирали, сніг – збирали і топили. Потім ще чоловік довго користувався тією водою. Він один залишився в будинку. Дочка жила в іншому місці. Ми домовлялися з волонтерами, щоб її вивезли.

У 2014 році ми вже теж виїжджали. Виїхали терміново шостого вересня і місяць прожили в Одесі. Потім повернулися додому, коли все нормалізувалося. Але тоді у Маріуполі не було росіян. Тому у 2022 ми не хотіли виїжджати, я не думала, що такий жах буде. Тяжко було покидати свою оселю. Невідомість лякає.

Шок був від авіабомб. Пам’ятаю, як в один із днів о четвертій ранку на мене посипалась стеля, я встигла у якийсь момент відскочити у кут будинку. Навіть не знаю, звідки у мене була така реакція. І стеля провалюється прямо мені на подушку. Авіанальоти – це було найжахливіше.

Після цього я десять днів не виходила з підвалу. Добре, що у нас ця сторона будинку не постраждала. Ми туди поклали лопати, інструменти, щоб, якщо завалить, ми могли відкопатися.

Коли прийшли нас рятувати, не могли знайти дім. Тому що все навколо було зруйноване, в даху дірки. Ми спали вдягнені. Щоб, якщо щось трапиться, вскочити і побігти. Нас витягли прямо з підвалу.

У нас жив пес у дворі - він залишився з чоловіком. У місті дуже багато покинутих собак. Бігали відв'язані. А кішка доньки від страху десь забігла. Ми не знаємо, де вона і що з нею сталося.

Зі мною діти і внуки. Якби я була одна, було б тяжко. Мене подруга кликала за кордон, але я дітей не залишу. Думала, що на старості років буду радіти внукам, а вийшло так, що довелося ховатися від обстрілів і слухати сирени.

Я припинила спілкуватися зі своєю рідною сестрою, яка живе в росії і розповідає, що вони нас звільняють.

Я дуже хочу повернутися в Маріуполь, але міста немає. Я навіть не знатиму, де що знаходиться. Центральна, стара частина міста зруйнована вщент. Це буде вже не Маріуполь, а інше місто. Ця рана ніколи не загоїться.