Горбонос Єлизавета, 9 клас, Синельниківський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання — Тимонік Надія Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Як зараз пам’ятаю той страшний ранок: сон перервали гучні вибухи. Невже грім? Так лютий же… На вулицю – вибухи, спалахи на горизонті. Внутрішній страх перетворився на тремтіння. Мама ввімкнула телевізор… Війна… Я навіть уявити не могла, що це станеться у моїй рідній Україні, у моєму улюбленому місті, зрештою, що це відбувається зі мною. Як же так? Що буде з нами? Були тільки питання.

Вмить подорослішала. Пригадую, що і мама почала говорити зі мною, як із дорослою: «Думаю, що все буде добре. Я на роботу, а ти, про всяк випадок, склади всі наші документи в одну папку. Не бійся, будемо на зв’язку». До маминого повернення папка вже не вміщувала тих документів, які я зібрала.

Оглянувши зібране, мама розсміялася, адже я вклала туди всі грамоти, дипломи, подяки, вітальні листівки, які отримували у школі я та мої уже дорослі сестри.

А потім, трохи задумавшись, мама сказала, що це й справді важливі документи, адже в них – наша активна громадянська позиція.

А далі був перший у місті сигнал тривоги. Я дуже боюся його і зараз, коли він звучить багато разів на добу. Однак тоді мені здалося, що війна ось тут, поряд зі мною… Злякано дивилася на небо, а серце завмирало від думки, що зараз нас будуть бомбити, бо бачила це по телевізору. Щоб убезпечитися, облаштували з мамою місце між двома стінами і проводили там іноді всю ніч. Довгий час спали одягнуті, про всяк випадок, поряд стояла валіза з найнеобхіднішим… Засинала під мамині цікаві історії із її дитинства та молодості і мріяла про те, щоб усе було, як і раніше.

Пам’ятаю, як з перших днів війни над нашим містом пролітали літаки та гелікоптери. Рідні, українські. Щодня, майже в один час.

Я з такою надією дивилася їм услід і подумки просила принести на своїх крилах перемогу.

А потім і перші страшні вибухи у місті, коли здається, що увесь світ обрушується навколо тебе. Душу краяли звістки про загиблих після цього вибуху земляків, у тому числі і двох дітей, які ще вчора ходили до школи…За що з такою жорстокістю? Серце завмирало уже не від страху, а від ненависті до ворога.

Щоденні хвилювання за чоловіка рідної сестри, який з перших днів війни став на захист нашої Батьківщини, пережиті дні і ночі з погодинним включенням світла, коли треба було встигнути все зробити, уроки в школі, коли іноді більше перебуваємо в укритті, аніж у класі, – це мій шлях довжиною у 1000 днів війни. Це шлях і всіх українців, які демонструють усьому світу незламність духу і волю до перемоги. Ми були, є і будемо!

Слава Україні! Героям слава!