Я з міста Снігурівка Миколаївської області. 24 лютого, у перший день війни, в нас був жах, переляк. Ми зранку ще поїхали на роботу, не розуміли, що це таке. 

Окупація почалася 19 березня. У той день до сусіда прилетів снаряд у город. Нам вибило вікна, постраждав паркан, ворота пробило. Мене трохи поранило. А опівдні вже орки заїхали своїми залізяками.

Коли зайшли окупанти, пропало світло. Газу природного в нас немає, тільки в балонах. Звісно, їх заправити не було де, тому що ми не виїжджали на підконтрольну територію. На вогнищі їсти варили. У кого ще залишався газ, ті на ньому варили. Води не було, бо не стало світла. Нам майже через усе місто треба йти до джерела, щоб там воду набрати. Люди на тачках, на велосипедах возили її додому. Я зі своєю родиною та сестра моя з чоловіком були до 15  квітня в окупації, а потім виїхали в Миколаїв.

Ми спочатку не збиралися. Донька моя живе в Миколаєві. Вона почала плакати й говорити, що не зможе мені передати ліки. А в мене дуже часті головні болі.

14 квітня сестри чоловік поїхав до товариша. Був приліт у нас на вулиці, і його хвилею скинуло з велосипеда. Через одну хату легковий автомобіль під'їхав. Водій вийшов із машини, і йому в сонну артерію потрапив осколок. Він загинув.

Зять із сестрою на час війни перейшли з квартири до нас у приватний сектор. І в той день зять повернувся білий, як полотно. І ми вирішили, що треба виїжджати. Не розуміли, що з собою треба брати. Я вважала, що ми виїжджаємо на тиждень, але виїхали у квітні, а повернулися додому 3 грудня. 

Дуже великі колони транспорту йшли з Херсона через Снігурівку. Буквально за три кілометри від Снігурівки вже були блокпости наших захисників. Я плакала всю дорогу. Ми боялися, що будуть обстрілювати, бо перед тим були такі випадки. Були й загиблі, і поранені. Але ми доїхали благополучно.

Ми намагалися щодня дзвонити сусідам - дізнаватися, чи в них усе добре, чи є, що їсти. Ми не могли їм допомогти, але хоча б морально підтримували їх. Того дня в Інтернеті зранку вже виставили, що Снігурівку звільнено. Ми плакали, раділи, дзвонили всім, хто там лишився, і вітали. 

Дуже чекаємо, щоб війна вже скінчилася. Тепер у нас знову почалася стрілянина. Ми приїхали в грудні, уже розслабилися. Багато жителів повернулися до нашого міста. Почали підприємства відкриватися деякі. А в ніч із 15 на 16 був обстріл ракетами, у нас дуже багато руйнувань. Позавчора дронами нас обстрілювали. Я навіть не знаю, коли це скінчиться. Потроху починається якась зневіра. Вмовляю себе, що все повинно бути добре – заради наших дітей і внуків. Сподіваюся, що це - тимчасові труднощі. Все буде Україна.