Я з міста Гуляйполя Запорізької області. Воно майже зруйноване: там вже немає ні будівель, нічого. Я виїхала звідти в Дніпро. 

27 числа я мала їхати на навчання. Я зранку прокинулася, тато зайшов і сказав, що війна. Ми вже вибухи чули 24-го. Місто бомбили щодня. Там немає газу, світла, води – нічого, тому ми і виїхали.

Немає де жити, і нема за що. Ми не знали, як їхати, не знали, де будемо перебувати. Щодня були евакуаційні автобуси, і ми таким чином вибрались. Зараз не живемо, а виживаємо. Звісно, хочемо жити так, як раніше.

Мене все шокує зараз. Що не новина – все шок. Коли новини відкриваю, то в мене щоденний шок. 

Бабуся з татом залишилися в Гуляйполі - вони не хочуть виїжджати. Я дуже за них переживаю. Це - єдине, що мене зараз турбує.

Звісно, після нашої перемоги будемо цінити кожен день і ніколи не будемо говорити, що ми живемо погано. Своє майбутнє я бачу найсвітлішим. І тільки в Україні.