Нас четверо у родині: я, чоловік і двоє дітей. Ми з Токмака. До війни жили добре - у нас була робота, дім. Ми отримували зарплати, купували все, що хотіли. Раділи, спілкувалися з друзями. Тепер усе перевернулось. Нині там рашисти - що хочуть, те і роблять.
Зранку 24 лютого мені зателефонувала мама і сказала, щоб я швидко йшла скуповуватися. Я пішла по магазинах, зняла гроші у банкоматі і дивилась новини по телебаченню як розвиваються події. Рашисти дійшли до нас дуже швидко. Ми чули звуки вибухів, які наближались і були все сильніше, були перестрілки. Було влучання у сусідній будинок. Цілились по військовій машині, і край будинку зачепило. Був сильний вибух, задимлення, потім почали бити з танків.
Ми заховались у квартирі за холодильником, а згодом, коли стало тихіше, ми бігли, а над нами свистіли кулі. Рашисти вийшли із своїх танків і бронетранспортерів і стріляли по військових, які ховались за будинками. Ми заховались у підвалі, боялись, що орки зазирнуть до нас. У нас військових мало було, так і захопила русня наше місто.
Потім літали літаки, бомби падали. Страшно було. Не стало зв'язку і води на десять днів. На роботу довелося ходити.
Потім літали літаки, бомби падали. Страшно було. Не стало зв'язку і води на десять днів. На роботу довелося ходити.
Я запаслась водою і продуктами. А у багатьох людей була нестача, тому що вони не вірили, що події будуть так стрімко розвиватися. Рашисти у нас були вже за два дні. Хтось не встиг зняти гроші і зробити запаси. Ми ділилися з тими, у кого нічого не було. Газ був, тому грілися від газової пічки. Деякі крамниці згодом почали відчинятися. Ми набирали воду із річки, щоб не використовувати питну воду для технічних потреб. Люди виходили у пошуках їжі і води з 8 до 12, а потім ховалися по домівках.
Окупанти ходили по місту. Шукали партизанів. Забирали телефони і досі цим займаються, запитували про гроші. Якщо щось чи хтось їм не подобався, забирали в комендатуру, там допитували. Чоловіки намагалися не виходити з домівок. Банки деякі почали відчинятися. Можна було зняти готівку, але був ліміт. Дійшло до 500 гривень. Доводилоя стояти у чергах по кілька годин, коли доходила черга у них могла закінчитися готівка. У продуктових крамницях постійно були черги. Люди закуповувались згідно тій кількості готівки, яку мали. Боялись залишитись без їжі.
Рашисти тепер там окопались, адаптувались, поводять себе тихіше, але люди намагаються обходити їх десятою дорогою. Місто живе максимум до першої години дня. Після того починають курсувати орки, спілкуються вони здебільшого з тими, хто їх підтримує.
Тепер живемо у Запоріжжі у родичів. Хотіли, щоб діти вступили в український вуз, так і сталося. Ми з чоловіком знайшли роботу. Потрібно заробляти, щоб утримувати дітей.
Тут багато відкрилось гуманітарних штабів, які можуть надати допомогу. Коли ми приїхали до Запоріжжя, ми звернулись до вашого штабу і він нам дуже допоміг з продуктами.
Ми сподіваємося повернутися у Токмак, якщо наше місто вціліє. Сподіваємося, що все буде добре. Вірю, що ми будемо жити у нашому місті, відбудуємо його. Все буде Україна!
