Ми з Любимівки Пологівського району. Коли розпочалася війна, ми побачили військову техніку, яка заїжджала у наше село. Чоловік телефонував на 102, повідомляв про це. Ми почали готувати погріб.
Труднощі були з приводу пошуку квартири, коли вибухи чули це емоційно дуже важко, з роботою були проблеми. На даний час працюю. Найважче було психологічно.
Ми дуже вдячні за гуманітарну допомогу. Харчування, одяг, постіль нам дали. З цього приводу немає ніяких проблем.
Останнім поштовхом до евакуації став психологічний стан моєї п'ятирічної дитини, яка плакала і казала, що не хоче помирати. Ми зібралися, покидали, все що бачили, і поїхали.
Ми ходили до окупантів, просили дати нам зелений коридор. Вони пішли нам назустріч. Нам дали півгодини на збори, сказали, щоб ми склали список скільки машин буде виїжджати. Нас випустили. Ми забрали з собою кішку. Собаку з собою не забрали. Сенбернар був дуже великий. Його застрелили орки.
Ми зупинились у Запоріжжі. У мене реєстрація запорізька. Залишати рідну землю не хочеться.
Ми працювали з психологами. Зараз усе добре.
Уся родина роз'їхалась. З усіма підтримуємо зв'язок. Я працюю на себе. Займаюсь торгівлею вже давно. Зараз нічого не загадуємо, живемо сьогоднішнім днем.
Коли закінчиться війна, дуже хочемо повернутися додому, навести порядки.
