До війни моє життя було найкращим. Я мала свою дитину відправляти за кордон на навчання, щоб у неї було майбутнє. Ми побудували будинок, а потім довелося все покинути, забрати дітей і виїжджати до Запоріжжя.
Перший день війни був жахливим. Зранку мені зателефонували родичі, сказали, що розпочалася війна і потрібно втікати. Я до останнього не вірила що таке можливо.
Я зрозуміла, що залишаючись там, у Снепногірську, моїх дітей нічого хорошого не чекає. У них там немає майбутнього. Моїй молодшій дочці з кожним днем там ставало все гірше і гірше. Вона була у сильному стресі від того що там відбувалось.
Дуже складно було залишати власний дім. Не хотілось змінювати стабільне комфортне життя, свій побут.
Було дуже непросто знайти житло. З дітьми не хотіли брати на квартиру. Я мати-одиначка, потрібно було платити за помешкання, годувати дітей. Доводилося залишати дітей і бігти за гуманітаркою, щоб їх прогодувати. Дуже важко. Коли навіть ліжка немає і доводиться спати втрьох на одному матрасі.
Шокує, коли люди мене не розуміють. Люди, які живуть у Запоріжжі, не можуть осягнути того що нам довелося пережити.
Були люди, які мені дуже допомагали. Це зворушило і підтримало.
Я дуже сподіваюсь, що війна дуже швидко скінчиться. Хочу закрити очі, а вранці встати і почути що закінчилася війна. Мрію повернутися додому зі своїми дітьми. Я хочу, щоб ми жартували і сміялись, як раніше.
