Ковальський Адріан, 11 клас, Опорний заклад освіти "Вовковинецький ліцей" Вовковинецької селищної ради Хмельницького району Хмельницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Троніцька Любов В’ячеславівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Кожного українця торкнулося це страшне слово. Слово, яке можна описати як синонім до страждання, руйнування, знедолення і найстрашнішого – смерті. Так можна описати війну. Війна в Україні – це те страхіття, що залишило кривавий слід у душі кожної людини. Мільйони українців були змушені змінити своє місце проживання, покинути свої оселі.

Багато людських життів забрала війна. Немає таких людей, які змогли б уникнути  страшного впливу цієї катастрофи.

Звичайно, війна вплинула і на мене. Спочатку було невимовно страшно. Боявся за себе, за рідних, за всю Україну. Але ж як можна було не боятися, коли над головою літали ракети – винахід людства, який створений тільки для того, щоб нести руйнування і смерть? Як було не страшитися, коли у новинах щодня лунали жахливі вісті про війну?

Хоча здавалося, що все погано, в серці жила надія, сподівання, а потім і стійка віра в те, що все буде добре.

Щодня я все більше переконувався, що наші люди незламні, найкращі в світі. Ми – нація, яка боротиметься за свою волю до перемоги. І ця думка щомиті додавала мені впевненості в завтрашньому дні. Я теж долучився до роботи, наближаючи перемогу. Моя сім’я активно донатить на потреби нашим захисникам.

Моя родина постійно бере участь у благодійних заходах громади на підтримку ЗСУ.

Тисяча днів і ночей…. Саме стільки  часу світ бачить, що українці - найсильніший народ.. Тисячу днів і ночей проливають свою кров наші захисники і захисниці. В багатьох українців змінився світогляд, розуміння по-справжньому важливих речей у житті. Ці зміни відбулись і в мені. Я зрозумів вдячність по-іншому, адже бачив, яку титанічну роботу виконують військові для нашого захисту. І не тільки військові. Медики, поліцейські, вчителі, залізничники, робітники заводів та фабрик, фермери та багато-багато інших людей, які продовжують працювати на благо України. Лікують, захищають, вчать… І до кожного з них я відчуваю велику повагу. Я переконався, що кожна людина важлива і цінна.

Не можна не згадати про українців, які за кордоном. Вони щиро допомагають своєму народу та вірять, що скоро зможуть повернутися до рідного дому в мирній країні. Адже їм довелося покинути свою неньку не з власної волі, а через ненависну війну.

Я, як і кожен в цій країні, пройшов складний шлях усвідомлення життєвих цінностей. Пророчими здаються сьогодні слова Ліни Костенко:

І все на світі треба пережити.
І кожен фініш — це, по суті, старт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт...

Багато чого змінилося, але є те, що не зміниться ніколи. Це любов до найкращої в світі країни - моєї України.