Антончук Анастасія, 9 клас, Заклад загальної середньої освіти "Піщанський ліцей" Камінь-Каширської міської ради Волинської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Федік Людмила Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

У ніч стомлено погасла свічка любові чи прагнень і запалила ненависть, визрілу з часів правління різних імперій. Линула ківш болю росія з її цілеспрямованим знищенням української нації… Але пригадуються слова ірландського драматурга Бернарда Шоу, просто вирвані з контексту моїх думок: «...можна брати міста і вигравати битви, але не можна підкорити цілий народ».

Українці, безперечно, – незламна нація, яка всупереч діям сусідів, незважаючи на обставини чи невдачі завжди бореться…

Я пам’ятаю ніч, ранок, коли ракети, наче несамовита громовиця, спустилися на нашу землю. Я не вірила, що мій шлях зміниться кардинально, що тривоги нагадуватимуть звитяги воїнів та небезпеку майже щодня…

Поселився страх, невпевненість, а згодом бажання захищати своє село. Всі емоції та вчинки не мали пояснення. Моя родина розуміла, що треба захищати рідний дім.

Вагань не було, потрібно діяти швидко, обдумано та мотивувати інших. Чимало односельців узяли до рук зброю. А згодом ці важкі та закривавлені дні та роки стали привозити у громаду домовини, плач, стогін, ридання, запахи диму та пекельної муки, оскаженілу помсту.

Здавалося, що нема початку і кінця пісні «Гей, пливе кача», що озерні потоки сліз понесуть над сивим Дніпром сталеві ножі, встромлені нам у гарячі серця…

Але ми падали на коліна тільки перед  Героями України, які щитом стали перед нашими містами та селами, розкішними полями та голубоокими стрічками річок, озер. І це гартувало молодь. «Я не хочу неволі, мені огидне рабство у захаращених російських коридорах, спотворених душах та вимерзлих землях Сибіру»,- повторювала я собі щодня. І залучала кожного до волонтерської діяльності: готували разом з батьками та вчителями різноманітні страви, консервацію, звозили продукти, засоби гігієни та спальники, теплі речі для військових.

Пунктів та осередків, що долучалися до збору, з’явилося, як бджіл біля вулика. Це надихало, давало надію; стомлена молода душа просто розчинялася пейзажем серед ранкових турбот.

Неодноразово писала подругам у Польщу та Італію, які тимчасово покинули рідну Україну, але ніколи не забували про війну та присилали кошти, речі першої необхідності. Ми – сила, коли разом! І протягом тисячі ночей ми спимо з думкою перемогти ненаситного дракона, який поглинає наш народ, пожирає і спалює клаптики землі та руйнує будинки, ламає крихкі душі дітей.

Одного ранку я прочитала у соціальних мережах про волонтерський штаб «АНГАР», засновницею якого стала Ольга Валянік, їхня діяльність не просто надихає мене, а дає голос моєму серцю та волає про допомогу.

Зрозуміти, що, крім повсякденного побутового реманенту, бракує різного роду військової техніки, тактичної медицини,  автівок, квадрокоптерів, ребів, старлінків, комплектуючих до авто та інше. Всі небайдужі мої друзі при першій можливості донатять на різні ініціативи цієї організації та багатьох інших, беруть участь в акціях та ярмарках…

Я хочу мирно спати у своєму ліжку, здобувати освіту, не боячись вийти на вулицю та сидіти за партою з усмішкою, радіти під час свят…

Тому мої дії протягом цих років націлені в одному напрямку: боротись та допомагати захисникам, об’єднувати молодь до хороших та позитивних справ, не покладаючи рук, працювати над собою та мотивувати кожного односельця.

Війна – це страшенне лихо, яке забирає у полон мозок, знищує тіло та деградує людей, вирощує жорстокість та створює базу негативних емоцій, як: невдоволення, туга, сум, тривога, переляк, розчарування, кривда, обурення, презирство.

Накривало мене? Так, було все. Але думки сягали до крижаних хмар і створювали з цієї купки місточок до майбутнього.

Сидіти у пошуку ігор та плакати через кожну тривогу не в моїх правилах. Мій шлях – це пошук нових можливостей, це хаотичні ідеї, навіть інколи утопічні, але дієві!

Усі події в Україні – це вже стимул, це рух вперед, це пошук себе і віра в нашу перемогу. Ми – сильні, витривалі, мужні.

Долучитися до захисту може кожен. "Війна — варварство, коли нападають на мирного сусіда, але це освячений борг, коли захищають батьківщину", — Гі Де Мопассан.