Дашкеліані Діана, вчитель, Зарубинецький ліцей Андрушівської міської ради Бердичівського району Житомирської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Україна, яка вступила в ХХІ століття як незалежна та миролюбна держава, вже понад тисячу днів веде війну проти російської агресії. Ці тисяча днів війни стали не лише випробуванням для всього народу, а й глибоким особистим шляхом для кожного з нас.

Кожен переживає цей період по-своєму, і цей досвід не обмежується лише втратами і болем, але й надією, стійкістю та особистим зростанням.

Початок війни приніс неочікуваний шок. Я пригадую, як вперше дізналася про вторгнення на світанку 24 лютого 2022 року. Тоді світ навколо наче перевернувся, і раніше непохитні речі — плани на майбутнє, щоденна рутина, відчуття безпеки — раптово втратили сенс.

Перші місяці були просякнуті страхом. Ми сиділи в укриттях, слухали сирени та новини, які здавалися кошмаром.

Проте згодом страх почав трансформуватися в щось інше – в кожного це було своє почуття, у мене віра, яка і зараз допомагає і підтримує.

Здавалося б, неможливо звикнути до війни, але через тисячу днів я розумію, що війна розкрила в мені незнані раніше риси. Я почала більше цінувати людські стосунки, співчуття та підтримку. Люди, які мене оточували — друзі, родина, навіть незнайомці — стали тим тилом, на який можна було опертися.

Одного разу я прочитала, що «Стійкість — це не просто витримка під час труднощів, а здатність віднайти силу в них» (Ольга Кобилянська). Ці слова стали для мене втіленням мого особистого шляху у війні.

Моя стійкість не з'явилася відразу — вона зростала щодня, від моменту, коли я зрозуміла, що не можна залишатися осторонь, що в цій війні кожен з нас має своє місце і свій фронт. Потрібно признатися, що бували моменти, коли моя стійкість розбивалася вщент, але я знову і знову склеюю себе і продовжую свій шлях далі.

Один з найважливіших етапів мого шляху — це волонтерство. Я почала допомагати спершу на локальному рівні, збираючи гуманітарну допомогу для переселенців та воїнів.

Діяльність волонтерів стала не лише актом допомоги, а й способом об'єднати країну та підтримати тих, хто перебував на передовій. Багато моїх знайомих почали говорити про те, що допомога іншим стала їхнім «засобом збереження людяності». Ця війна — це не лише боротьба за території, але й боротьба за людські життя, за наші цінності та права.

Волонтерська діяльність навчила мене цінувати кожен день і розуміти, що навіть маленький внесок може мати величезне значення.

Для мене ці тисяча днів стали також випробуванням на розуміння своєї національної ідентичності. Я відчула гордість за нашу країну та людей. Наші військові, волонтери, звичайні громадяни — всі вони стали символом нескореності та свободи. Відчуття приналежності до нації, яка здатна боротися навіть в найважчих умовах, надихає.

Як зазначала Ліна Костенко: «Кожен вибір — це рух, і кожен рух — це вибір». Ми, як народ, зробили вибір рухатися вперед, незважаючи на труднощі, боротися, а не здаватися, жити, а не існувати.

Незважаючи на всі труднощі, я відчуваю глибоку віру в перемогу. Ця віра не безпідставна, адже ми бачимо, як наша армія, підтримана міжнародними партнерами та усім народом, робить поступ вперед. Кожен день, коли я бачу новини про успішні операції, про звільнені міста і села, моє серце наповнюється гордістю і надією.

Це не просто війна за територію — це війна за наше майбутнє. Я вірю, що цей шлях приведе нас до миру і свободи, якими ми заслужено будемо пишатися.

Мій шлях протягом тисячі днів війни був складним і болісним, але водночас глибоко трансформаційним. Я навчилася розуміти цінність кожного дня, відчувати підтримку оточуючих і бути частиною великого національного руху. Ці тисяча днів зробили мене сильнішою і більш впевненою у майбутньому України.

Війна — це трагедія, але також це і можливість відкрити в собі сили, про які ми навіть не підозрювали.

Як сказав Тарас Шевченко: «Борітеся — поборете, вам Бог помагає!» Ці слова надихають нас усіх рухатися вперед, і я вірю, що цей шлях закінчиться перемогою України.