Чуєв Андрій, 11 клас, Заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №3 «Спеціалізована школа з поглибленим вивченням англійської мови» Торецької міської військово-цивільної адміністрації Бахмутського району Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кузьміна Тетяна Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок 24 лютого назавжди врізався в пам’ять кожного українця тривожним відчуттям зіткнення із жахливою реальністю. Я прокинувся не від будильника, а від гуркоту пострілів. Проте зовсім не здивувався, адже він вже став фоном нашого життя, тягнучись ось уже восьмий рік.

Телефонний дзвінок розірвав гнітючу передсвітанкову тишу: сестра з Одеси сповістила про початок Великої війни – війни, яка вийшла за межі попередніх уявлень.

Моє місто – Торецьк, довгі роки жило під тінню окупованої Горлівки, наче на межі прірви. Якщо чесно, ми чекали на стрімкий наступ, але ворог замість цього обрав тактику терору проти мирного населення. Почалися відключення світла повністю зникла вода, однак найстрашнішими були не ці незручності, а нескінченні обстріли.

Моя родина вирішила не ризикувати, не чекати гіршого – і другого квітня 2022-го ми залишили рідне місто (тепер вже розумію, що назавжди), вирушивши до бабусі в Трускавець.

Так почалася історія поневірянь моєї родини. Але, на жаль, навіть там не знайшли спокою: бабуся не хотіла нас бачити, тому ми змушені були шукати новий прихисток.

Черкащина стала нашим наступним пунктом призначення.

У селі, серед полів і лісів, нас прихистили родичі мами. Проблеми, втім, не зникли, а лише змінили обличчя: у будинку майже нічого не було. Тато разом із хазяйкою Катериною облаштували оселю: провели газ, воду, збудували піч. Сусіди допомагали, як могли: їжею, одягом, дрібницями побуту.

Але в грудях продовжувала палахкотіти туга за домом, і час рани не загоював.

У рідному місті я займався атлетикою, а тут, у селі, інфраструктура майже відсутня. Життя здавалося замкненим у пастку безвиході. Хтось скаже, що село є село, проте батьки були без роботи, і треба було вирішувати, як жити далі.

Єдиним варіантом стала Одеса – місто можливостей.

У липні 2023 року я почав новий розділ життя, ступивши на одеську землю. Тепер я займаюся улюбленою справою: тренування, змагання – знову відчув смак перемог. Паралельно рік відвідував курси програмування, закінчив їх на відмінно. До моря – десять хвилин пішки, а місяць тому навіть був на відпочинку в таборі.

Здається, що все складається, життя грає барвами, проте всередині завжди відчуваю гнітючу тривогу. Прокидаюся серед ночі від звуку ворожих дронів, а інколи й прильоти балістики, розривають нічну тишу. Донбас же – мій біль, рана, яка не загоїться.

Торецьк (про нього, якщо чесно, не хочу зайвий раз чути) – рідний дім, школа, вулиці дитинства… Нещодавно дізнався, що наш будинок згорів у серпні, коли велися бої за селище Залізне на околицях міста.

Так, я знаю, що таких історій – мільйони, але мої відчуття важливі для мене. Тому я пишу це, щоб вивільнити свої переживання на папері, де вони можуть знайти своє місце. Попри все, я не здамся: зараз важливий кожен крок, кожна справа.

Не впадаю в розпач, бо не маю часу в одинадцятому класі, адже мені й мої одноліткам будувати майбутнє. Впевнений, що після найтемнішої ночі зійде світанок.

Ми всі повинні працювати там, де є, бо лише так наблизимо перемогу й повернемо мир. Хочу завершити уривком з твору Ліни Костенко:

І все на світі треба пережити,

І кожен фініш – це, по суті, старт,

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.