Богдан Манчуленко, 10 клас
ОЗ - " Вікнянський ЗЗСО І-ІІІ ступенів"
Вчитель, що надихнув на написання есе: Ковалюк Юлія Юріївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Майже тисяча днів війни. Тисяча днів болю, втрат, але й незламності духу та надії. Хоча ні, зовсім не тисяча. Вже десять років ця війна триває. Вона забрала не просто певну сукупність днів, а цілу епоху. Я був малим хлопчиком, коли все почалося, і ніколи не думав, що більша частина мого життя так чи інакше буде пов’язана з війною. Але ще з 2014 року на всі дні народження загадую єдину мрію – жити у вільній і мирній країні. Після повномасштабного вторгнення це бажання стало більш сокровенним і палким. Дитяча мрія раптом стала нагальною потребою, болем кожної клітинки мого тіла.

Я втратив багатьох близьких людей, і це змусило мене вирости. Біль і любов дали зрозуміти, що не зможу стояти осторонь. Війна змінила мене.

З хлопчика, який мріяв про спокійне життя, я перетворився на чоловіка, готового до випробувань. Я більше не просто хочу жити в мирній країні, я хочу бути частиною її створення. Захищаючи Україну, я оборнятиму не лише свою родину, а й свою ідентичність, свої цінності. А також пам’ять про тих, хто назавжди залишився в серці. Пам’ять про тих, кого тепер довіку називатимуть героями. Коли ділюся своїми планами з рідними, то перше, що вони запитують, чи не боюся я? Звичайно, подекуди боюся. Хто б не боявся невідомості?

Але цей страх більше не паралізує, а, швидше, навпаки, стає ще однією рушійною силою. Бо він набагато менший за бажання захистити рідних, друзів і все те, що мені дороге. 

Вірю, що після війни ми відбудуємо нашу країну ще кращою. І я хочу бути частиною цього відродження. Колись я мріяв викладати історію в школі. Бо кожна сторінка підручника є для мене нагадуванням про мужність предків, які невтомно відстоювали свою землю. І зараз, коли моя країна потребує захисту, я відчуваю, що мушу скоро стати частиною цієї історії. Я готовий віддати всі сили, щоб передати наступним поколінням вільну і незалежну Україну. Бо тільки від нас залежить, в якій країні доведеться жити нашим дітям. Війна змінила мільйони життів на «до» та «після». Хтось опинився на передовій і боронить рідну землю. Хтось вимушено залишив рідний дім, шукаючи прихистку за кордоном.

А є й ті, хто залишився під окупацією й втратив все: домівку, близьких, свободу та навіть життя. Їхні історії – це окрема сторінка трагедії, яка  ще довго болітиме кожного українця. І нестерпно болить мені. 

Отже, якою була ця майже тисяча днів війни для мене? Волонтерство, донати, роздуми та питання про майбутнє – все це було частиною мого шляху. І ось моя відповідь: я несу відповідальність за майбутнє своєї країни і готовий стати на її захист.  Є так багато віршів про це горе, про цю війну, та мене щоразу торкаються ці рядки Галини Крук:

Боже, не дай затихнути голосу люті
Голосу тих, що в підвалах сидять, забуті,
Голосу тих, що залишаться у завалах,
Голосу тих, що скрикують в снах нетривалих,
Голосу тих, що не можуть склепити повіки,
Голосу тих, що безмовні, німі й недорікі,
Голосу тих, що помруть від голоду й спраги,
Голосу тих, що збирають крихти відваги
Голосу тих, що спиняли собою колони,
Що закривали собою від куль безборонних
Голосу тої, що квилить в нікуди, тої, що кличе,
Що проклинає, що в горі ховає обличчя
В тільце дитяче, у синове фото, у мамині речі,
В плечі сутулі, в коліна тремтячі старечі
Голосу дому згорілого, голосу крові,
Голосу розуму, що сумнівається, хто він
Голосу, що проривається через сирени,
Що заколисує ще ненароджених і безіменних
Дай йому виходу з горла, що здушене страхом,
З міста під обстрілом, з тіла, що станеться прахом,
З серця, що б’ється віднині за кожного, чуй його, Боже,
Голос ненависті в світі, де голос любові так мало може.

Перечитуючи їх розумію, що хочу, аби голос люті в мені не затихав ще довго, з любові  та  в пам’ять про тих, хто вже жодного слова сказати не зможе. Бо моє серце досі б’ється, тепер і за кожного з них.